Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Агов! — зазвичай кричала, зайшовши до чоловічої половини. — Хто є, виходьте, прибирання!

Ніхто не озивався. Переодягшись і взявши відро з мийними засобами, розуміла, що в підземеллі вона не одна. Навпроти стояв якийсь покидьок-ексгібіціоніст. Спустивши штани, показував Наталці чималий ерегований «прибор» і сам із цього тішився. Жінка, яка звикла діяти миттєво, хлюпала на придурка з пляшки першим-ліпшим, що потрапляло до рук, та чекала, поки, накричавшись і підцупивши на дупу штани, він залишав приміщення. Робила це доволі спокійно. «Хай би спробував дістати мене через цей гумовий комбінезон», — думала й далі голосно співала, аби сповістити тих, хто, можливо, не побачив попередження про прибирання. Вправлялася швидко, а гроші, як відомо, не смердять. Праця була легальна, плату Таша отримувала з муніципалітету поштою. Оскільки охочих виконувати таку брудну роботу серед німців не було, місцеві закривали очі на те, що українка не має дозволу на труд, точніше, про дозвіл у неї ніхто не питав.

Четверги

Штефі! О, Штефі… Наталці за все життя не видавалося навіть поруч стояти з такою красунею, як Штефі. Афродіта, мрія поета, неперевершене диво природи.

Штефі — натуральна білявка. І не якась там, із рудими вкрапленнями чи жовтувата, альбіноска чи світло-руса. Стовідсоткова білявка, яких у світі лишилося стільки, що скоро на них заведуть окрему Червону книгу. Таша при першій зустрічі була ошелешена цією вродою. Просто стояла і, приліпившись поглядом до німкені, не могла вимовити й слова. Здавалося, що від Штефі струменить світло, принаймні Таша могла побожитися, що бачила гало[51]. Штефанія білозубо всміхалася до очамрілої іноземки, знала, що її згодом попустить, бо ж усі так реагують. Очі німецької богині яскравіли волошково, примушуючи Наталчині комплекси вилазити з потаємних дір і жерти мозок ізсередини. Губи… Губи Штефі — це окрема тема для написання якщо не роману, то повісті найгеніальнішими письменниками сучасності. На цей рот можна було дивитися вічно, не відводячи погляду. Коли уста були стулені й коли вони рухалися, випускаючи в ефір неземної краси звуки, їхній вигляд діяв на співрозмовника, як гіпноз. Наталка не звернула уваги на ніс Штефі, бо то не мало ніякого значення. Будь-який ніс на такому обличчі виглядав би ідеально.

Фігура, тіло і шкіра лялечки були варті того, аби все це куштувати на смак, дотик та запах. Навіть жінки не могли пройти повз Штефі, не облизнувшись. Дикі, позбавлені логічного трактування думки в одну мить пролітали спустошеним простором черепної коробки тих, хто стикався лицем до лиця зі Штефанією.

Німкеня на додаток до всього, дарованого їй небожителями, була актрисою. Хоча якщо подумати добренько — а ким іще? Як правило, зйомки проходили у другій половині дня, тому Штефі до дванадцятої не вилазила з ліжка. Подеколи на її ложі Наталка заставала якогось перчика. Соромлячись, зачиняла двері. Щораз перчик був інший. Перчиками Таша про себе не без ревнощів називала кавалерів Штефі. «Ну чого я чіпляюсь до мужиків? — сварила себе українка, прибираючи на кухні недоїдки від учорашньої романтичної вечері. — Чоловіки як чоловіки… Але ж щось не той… Їй би Бреда Піта. Ото пара… А це якесь миршаве».

Насправді Наталка була не надто об’єктивною в оцінюванні нічних гостей Штефі. Вона їх бачила лише під ковдрою, з закислими очима і скуйовдженим волоссям… Коли кавалери залишали помешкання, Таша не відала. Якщо виходило так, що з середи Штефі забувала, що до неї зранку припхнеться українка, і залишала в себе коханця, то відсилала Ташу в хімчистку, магазин, винести сміття й тим часом спроваджувала залицяльника.

— Обов’язково перестели ліжко, — просила німкеня, прискіпливо вдивляючись у люстерко і фарбуючи вії маскарою «Christian Dior».

Таша потайки користувалася косметикою Штефі й могла навіть перед високим судом засвідчити, що дорогий мейк-ап має свої переваги, результат, як кажуть, на обличчі.

Штефі на роботі мала бути рівно о дванадцятій, та раніше декількох хвилин на першу з дому не виходила. Звичку запізнюватися не полишала, хоч би й землетрус. Хай би й режисер дзвонив та верещав не своїм голосом у слухавку, жінка лише посміхалася, відповідно до свого нордичного характеру, відставляла верескливий телефон убік і робила свої справи, поки начальство втихомирювалося. Таша працювала дуже філігранно, допоки актриса не виходила з хати, аби не зачепити жінку, не перейти їй дорогу чи не стати на її шляху.