Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Навіщо тобі хатня робітниця? Що вона тут робить? — питала принцесу фон Кратенбургтреттен найстарша сестра, свердлячи родичку яструбиним поглядом та одночасно з цим підкидаючи носком блискучого черевика листя.

Габріела лише червоніла й чекала, коли сестри скинуть негативний баласт. Вона воліла в такі хвилини відрядити Ташу до магазину за продуктами.

— Повернешся за дві години… — шепотіла й підморгувала.

Коли прибиральниця поверталася у спорожнілу квартиру, на столику лежали цидулка від принцеси і якась дрібничка на кшталт цукерочки чи шпильки для волосся. У записці значилося: «Перепрошую за тимчасові незручності».

Рід Кратенбургтреттен походив від голландської королівської гілки, та давно вже перевівся, залишилися тільки ім’я й заповіти далеких родичів, що відали Богу душу. Габріела вважалася принцесою на бобах, тобто в неї не було посагу — один із дідусів по материній лінії склав на неї заповіт, але так, що жінка могла одержати гроші в разі заміжжя. А її ніхто не брав.

— Та не хочу я за той заміж, трясця його матері, — казала Габріела, коли Таша перетворилася на її довірену особу, десь на другий тиждень гарування. — Але ж треба на щось жити. — Вона складала будиночком руденькі брівки й по-собачому дивилася на українку, випрошуючи моральної підтримки.

Таша, аби була чоловіком, так би й запропонувала дивачці руку й серце. У це далеко не досконале й не жіночне тіло Бог вклав ніжну й тонку душу. Дивлячись у рябе Габріелине обличчя, Таша хотіла плакати від радості. Але коли переводила погляд на заяложені штани принцеси з обвислою матнею й коліньми, на чорну, вилинялу на плечах сорочку — брали дрижаки, навіть хотілося волати: «О майн гот[50]!» — і тікати світ за очі.

Хоч як боролася Таша з брудом і сміттям у цій оселі, тут при нагоді можна було виявити запліснявілу булку під ліжком, старі черевики в морозильній камері, бабські ліфчики, розвішані на дверних ручках, від чого вони (ліфчики, звісно) скидалися на гамаки; залишений іще минулого тижня в духовці суп, що вже заграв і неабияк смердів; посеред вітальні — купу землі, з якої стирчав новий паросток; червоні відбитки візерунчастих підошов. Чому червоні? Бо принцеса не помітила, як наступила на губну помаду, що впала з туалетного столика. І тепер масні трафарети прикрашали вичовгану підлогу.

— Не чіпай! — просила Габріела Наталку, коли та схилялася над слідом із вологою ганчіркою.

Принцеса летіла до спальні. Прибиральниця чекала. Габріела вганяла до кімнати з камерою, швиденько фільмувала сліди й поспіхом збиралася на роботу. Працювала у доволі солідному мережевому рекламному бюро художницею.

Українка щораз проводжала Габріелу, стоячи на вкритому зеленню балконі-оранжереї, махала рукою, вдивлялася у пришелепувату принцесу, яка поспіхом накидала куртку лише на одну руку.

— Дурепа! — лагідно промовляла Таша і бралася до роботи.

Брат Габріели, естет Ернесто, не помічав вад родички й тягнувся до неї, як до матері, яку вони втратили, коли ще були підлітками. Саме їхня мама наполягла дати дітям такі імена — Ернесто й Габріела, бо була італійкою князівського роду. Від неї з генами отримали любов до мистецтва, тонку душу, ніжність. Дві інші дівчини були батьковими пасіями. Дівчат німецький граф зліпив із себе, а Ернесто — невеликий на зріст чорноокий та смаглявий красень із тонким носом і скульптурним підборіддям — вдався в красуню матір. Він був найменшим, егоїстичним, саркастичним та в’їдливим. На відміну від мюнхенських сестер, жив у Берліні, часто навідувався до Габі, аби розповісти про свої любовні негаразди. Забігши до сестри в якусь із серед, попросився залишитися з Ташею, бо Габріела поспішала на роботу. Сидів на кухні, осідлавши високого барного стільця. Звісивши ноги, махав ними, ніби маленький рибалка на березі в очікуванні рибки. Міг подовгу мовчати, вдивляючись у Ташину спину, а тоді зненацька запитати щось образливе.

— А ви там у себе продукти миєте перед вживанням? — пускав бісики.

Наталка мовчала.

— Ви займаєтесь сексом через простирадло? — чіплявся до простолюдинки.

— Ви народжуєте в лісі? — наостанок кидав щось зовсім безглузде.

Ернесто знав про Росію (він думав, що Таша саме з цієї країни, й переконувати його не було сенсу) зі страшних казок, що їх любила розповідати йому в ранньому дитинстві бабуся — трохи пришелепувата графиня фон Дитріх.

— Ми вміємо добре різати людей ножами, — зімітувала бандитську манеру, тримаючи в руці чималого тесака, бо саме взялася за нього, аби сполоснути.