Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Я все зроблю… Я можу витребувати для тебе офіційний дозвіл на роботу… — сказала фрау. — Лише пообіцяй, що не кинеш мене, допоки я не помру.

У Галини серце впало десь аж під коліна. Вона пообіцяла… І щойно це зробила, підступний внутрішній голос прорік: «Все! Більше ти не побачиш Київ».

На день народження фрау Краге завжди готувала Галині подарунок. Десятого липня того року, як вона почала працювати, отримала годинник. Не надто дорогий, але швейцарський, кварцовий, досить непоганого дизайнерського виконання; на п’ятдесят п’ять — золоті сережки, але не такі, як зараз продають у ювелірних крамницях, а старовинні. Галя розчулилася, обидві жінки тоді виплакалися вволю, згадуючи кожна своє.

Пані Манькович не встигала за зростанням цін на нерухомість в Україні. Лише вона назбирувала вісім тисяч, як ціни підстрибували до п’ятнадцяти. Мала п’ятнадцять — просили вже двадцять п’ять…

На межі століть фрау Ельза почала платити Галині більше, та ще й новими грошима — євро, але завжди у день зарплати нагадувала українці про її обіцянку, бо боялася: що більше отримуватиме Галина, то скоріше втече з Німеччини. А Галя вже й не думала про повернення, адже ніхто її не чекав удома. Останній лист від Максима прийшов наприкінці минулого року. Чоловік повідомляв: син приходив до нього й цікавився Галиною. Питав, що та де. Максим йому нічого не сказав, бо не знав, чи можна.

От Галя й вирішила написати Віті, який нарешті згадав про неї, можливо, й хвилювався. У листі розповіла про себе, життя в Берліні, про столицю, спитала про Іринку й Марусю. Відповідь прийшла лише зараз.

«Привіт, ма! — писав Вітя. — Здивувався, дізнавшись, що ти так довго живеш у Німеччині. Ну ти даєш! Справа в тому, що ми тебе виписали. Адже ти тут не мешкала. А хто понад півроку відсутній — має виписатись. Такі закони. Я радий, що ти прилаштована, добре живеш, не думаєш, де та що купити, дістати». У постскриптумі зазначалося ніби між іншим, що Гуля має жінку.

У відповідь написала: «Ну й добре зробили, що виписали. Я тут збираю гроші на нову квартиру. Ще небагато залишилося». І з дурного розуму вивела цифрами суму, яку встигла назбирати. Число виглядало заманливо й тривожно. Лише тепер зрозуміла, яка вона багатійка. Майнула думка кинути все до біса й летіти до дітей… Але спинилася, ще раз перечитавши листа від сина. «Радий, що ти прилаштована…» — син ніби здав матір до притулку.

Фрау Ельза Краге замінила Галині родину, стала матір’ю, дитиною та подругою одночасно. Вони, попри екзальтованість німкені, розуміли одна одну з півслова. Щоправда, фрау тримала дистанцію, частенько вказувала Халлі на її плебейське походження, але напади блакитнокровних рефлексій були поодинокими й не мали загрозливого характеру. Відколи в будинку хазяйнувала Галина, сюди більше не приходили «кавалери». Але частенько навідувалися далекі родичі, які схвалювали вплив компаньйонки (як вони величали Галину) на психічний стан старої авантюристки. Тепер Ельза замінила походи по тусовках на відвідини філармонії, театрів та музеїв. Притихла й почала заглядати у Біблію, яку Галина віднайшла на горищі. Українка не пропонувала книгу хазяйці, а читала сама. Фрау якось поцікавилася, чим так зачитується у вільні хвилини покоївка, взяла Біблію тимчасово, а тоді залишила в себе.

У спокійній країні не помічаєш, як пропливає життя. За шість років Галина відчула, що стала трохи застара для щоденної важкої праці, й попросилася додому. Ельза, гахнувши кулаком по столу, пригрозила забрати заощадження Галини й навіть повідомила, що знає, де вони лежать. Казала, що вирахує та стягне з неї по п’ять тисяч за кожну подовжену візу. Тоді, вилаявшись, почала слізно благати не кидати її напризволяще.

— Здохну тут на самоті, коти повиїдають очі… — тиснула на жалість.

Проти наведених аргументів Галя не мала чим контратакувати, тому здалася.

Син, попри Халлині очікування, на лист не відповів. Єдиний телефонний дзвінок, який пані Манькович наважилася зробити додому, закінчився цілковитою поразкою. Слухавку взяла Ірина. Почувши, що це свекруха, молодиця гаркнула: «Не дзвоніть сюди ніколи!» Галя почула, як вона пояснила, вірогідно Віктору, що то помилилися номером, та кинула слухавку. Роздуми не давали Галі спати ночами. «Ну поїду я в Україну, ну куплю собі ту чортову квартиру. А далі? Сидітиму, як сич, сама-самісінька. Максима не втримала, Віктора втратила. Тут хоч Ельза є».

Самі собою в голові сплелися висновки, що це вона спокутує провину перед власною матір’ю та сином. Адже ні одній, ні іншому не приділяла належної уваги, коли їм це було конче необхідно. Мама доживала віку в Сумах, без підтримки й товариства. Казала: «Сама впораюсь», — а їй, Галині, не слід було слухати. Мала б їхати й сидіти біля матері, бодай не так страшно було б старенькій відходити в інші світи. А вона, улюблена донечка Галочка, насолоджувалася багатим життям за спиною у респектабельного чоловіка. Навіть сином не займалася… Кинула і його. Тоді мама ще була здорова…