Наталка Доляк - Гастарбайтерки

Перш ніж та відповіла, її слова перехопив Леонід і прошпрехав:

— У нас віза на рік. Щороку ми її подовжуємо. У Галі так само…

Галочка запам’ятала цей обман та затямила, що документів ніхто ніколи не перевіряє, а власне переконання, що маєш усі потрібні для влаштування на легальну роботу папери, прирівнюється до дійсного їх існування. Згодом Льоня підтвердив здогади Галини словами:

— Нікого не колише, чи є в тебе ті кляті дозволи. Вони, гади, розуміють, що немає. Чого б ми так дешево, за їхніми мірками, коштували? Але знімають із себе відповідальність. Мовляв, ми питали, нам сказали, ми повірили…

Відчалювати до портового Гамбурга потрібно було через три дні. Галина й Максим не мали що сказати одне одному, ніби заціпило їх. Розуміли, що в такому віці розлука не розпалюватиме кохання. Не до снаги було роботягам думати про такі сентименти, потрібно було влаштовуватися, батрачити, заробляти. Галю все під’їдала мрія заробити на однокімнатну квартиру. На власну квартиру, де б можна було усамітнитися. «Прийду до сина, подарую свою трикімнатну. А там, дивись, помиримося, ходитимемо одне до одного в гості. Маруську бавитиму…» — думала, всміхаючись. Перевівши погляд на засмученого Максима, підбадьорила його:

— Нічого, Максе, якось воно буде. Не тужи. Тобі ж не так багато треба. Якихось п’ять тисяч. Року не мине, як заробиш. А що таке рік?

Проводжаючи на потяг, запевняла:

— Приїжджатиму до тебе, а ти до мене, листуватимемося щодня.

Самій не надто у це вірилося. Хотілося, але розуміла, що, лише почнеться гарування[12], не до листів буде і, тим більше, не до витратних поїздок.

Максим поїхав, а Галя лишилася в Берліні.

В очікуванні справжньої постійної роботи тяглися дні та тижні. Стало обтяжливо мешкати у Хельке, хоча та й словом не обмовилася щодо цього. Ночувала Галина у вітальні, розклавши два спальні мішки, що їх притаскав із селли Леонід. Підіймалася о п’ятій ранку, аби через неї не переступали, швиденько готувала сніданок, випроваджувала усіх та сиділа в хаті біля телефону, бо в будь-який момент могли подзвонити. Викликали Галину на «підліткову» роботу: посидіти з немовлям годинку, збігати комусь за продуктами до супермаркету, принести-віднести. Найбільше жінці подобалося, коли її наймали за кур’єра. Хоча спочатку не могла позбутися внутрішнього страху, коли виходила у місто. Віза ж бо вже закінчилася. Здавалося їй, що ось-ось спинять і, як у дитинстві, гаркнуть: «Віддай серце!» — в сенсі: «Покажи документи!» Та час притупив страх, жінка призвичаїлася. Згодом навіть захопилася. Любила метро, особливо коли потяг вигулькував із темного підземелля і мчав поверхнею. Ще з того часу, як їхала вперше з вокзалу до помешкання Хельке, закохалася в ці нескінченні будівництва. Всотуючи берлінські краєвиди, ловила себе на думці, що виглядає столиця, ніби лише вчора закінчилася війна і йде невпинна відбудова міста-красеня.

Коли випадало носити пакунки у Потсдам, відпочивала там від міської суєти й шуму середмістя. Потрапляючи на Унтер-дер-Лінден (Алею Лип), не могла примусити себе повертатися додому. Крізь цю закоханість у Берлін гостро відчувала ностальгію за домом, проводила паралелі між вулицями німецької столиці й рідним містом. Якісь місцини взагалі здавалися їй перенесеними з Києва, і лише німці круто відрізнялися від постсовєтікусів кінця двадцятого століття. Щирі усмішки на обличчях, непередавана бюргерська безтурботність, бажання допомогти ближньому впадали в очі й фігурально збивали з ніг. Німці починали жити в глобальному світі об’єднаної Європи і тому відмовлялися бути надто рафінованими, однорасовими, однотипними, ходульними, плакатними. Китайці, іспанці, африканці також були німцями, і з цього Галина дивувалася найбільше. Берліном ходили чутки, що скоро гроші не будуть мати національних ознак.

На сході Берліна, та й взагалі на сході країни, на території колишньої НДР, німці були більш схильні до ультрарадикальних ідей. Галина колись упевнилася в цьому на власній шкірі. Їй потрібно було занести підгузки та інші дитячі витребеньки, що їх купила у крамниці, у східну частину Берліна, згідно з розпорядженням, отриманим телефоном. Мчала до Пренцлауер Алеє, що недалеко від Александерплац, у центрі міста. Коли потрапила до спального району, який віддалено нагадував панельні монстрові споруди на окраїнах Києва, пройняло жахом. Будинки й паркани були рясно розмальовані графіті, але не весело-життєлюбним, як у капіталістичних секторах об’єднаного Берліна, а свастико-чорним, напруженим. Допоки Галя роздивлялася малюнки, в неї за спиною виросли люди в зеленкуватому одязі. Можливо, вони мали на собі й інші кольори, але паралізувало рухи саме це загрозливе хакі.