Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Це ще хто такий? — прошипіла Іринка до свого чоловіка, по-театральному посміхаючись до сусідів, що оточили щасливу бабусю Галю.

— Потім! — наказав Віктор і підштовхнув дружину в спину.

Ірочка відчула загрозу, чоловік явно перемінився, зачерствів до неї, чи що, а до мамки своєї, диви, шкіриться на всі зуби, дитятко тицяє їй під носа. Жінка, скрививши губи, вихопила перев’язаний рожевою стрічкою пакунок і з високо піднятою головою зайшла до під’їзду. Віктор для годиться прийняв хліб-сіль і посунув за роздратованою Ірою.

Коли до квартири зайшли Галина з чоловіком, там уже точилася словесна баталія не баченої до цього напруги.

— Що вона тут робить? Хто це такий? — ці два запитання повторювалися через короткі інтервали, які Іра заповнювала спопеляючими поглядами.

— Іро, нам потрібно поговорити, — втулила свого «п’ятака» свекруха. — Я його мати, я тут живу. А це — прошу любити й жалувати — мій чоловік, Максим Петрович Гулякін. Він також буде тут жити. — Галина посміхнулася, метельнула копичкою рудого волосся й пішла геть.

З території сина не долинало жодного звуку, навіть дитина не пищала. Вночі, звісно, було що почути: маля верещало, Ірина плакала, насправді не знаючи, що з ним робити, Віктор, тримаючись за голову, міряв кімнату широкими кроками й бубонів прокльони собі під носа. Бабуся ненав’язливо запропонувала свою допомогу, після німого схвалення взяла дитинку й, тихенько виспівуючи, пішла коридором, погойдуючи малятко на руках. У квартирі все заспокоїлося, втихомирилося, навіть невістка, коли Галина поклала до ліжечка заспокоєне дитя, подякувала крізь сон.

— Усе буде добре, Галочко, от побачиш! — погладив по плечу Максим, коли вона повернулася до ліжка.

І дійсно, наступного дня ніби хто змахнув чарівною паличкою. На Галину Сергіївну не наскакували, не питали, що вона тут робить і чи довго збирається хазяйнувати у власній домівці, не цікавилася Іринка Максимом та його планами на майбутнє. Вона просто лежала на ліжку й дивилася телевізор. Безупинно, цілодобово. На дитину не зважала, перекинула її на родину чоловіка. А за два тижні Ірися зовсім зникла… Разом із донечкою.

— Іра подала на розлучення, — повідомив переляканий Вітя. — Каже, забере Марусю… Мамо! Каже — забере Марусю. Вона зараз у подруги…

— А що ще каже? — запитала Галина, насторожившись. — Які умови твоєї капітуляції? За яких обставин припинить процес розлучення? — Мати здогадувалася, що Іринка має чіткий план подальших дій.

— Мамо, ти лише не починай відразу ображатися.

— Кажи вже, що там.

Син, захлинаючись від нервування, розповів, що Іринка не може жити під постійним пресингом інших людей. Недарма вона втекла зі свого дому. Її батьки живуть у селі. Не могла Ірина з ними жити, не сходилися характерами й світоглядами. То чого б це вона почала сходитися з чужими, якщо і свої їй не до вподоби? Вітя дослівно передав мамі слова дружини. «Якби я знала, що так буде, то не стала б народжувати від нього дитину, почекала б… Може, знайшла б когось більш підходящого, з окремим житлом, а вже тоді й заводила б потомство. А то що це за чоловік, що не може забезпечити дружині окреме проживання? До того ж мама недосипає через Марусю, крутиться, а їй же на старості років і відпочити хочеться. Ну, де це бачено, щоб невістка так не шанувала свекруху… Нехай би йшли до Максима жити, там тихо, мирно, ніхто не верещить, ні за ким не потрібно прибирати. Ми ж навіть кохатися по-людськи не можемо, усе прислухаємося, чи не чує мама. До того ж ну що це за новина — дві хазяйки на одній кухні?»

— Давай коротше, до чого ви додумались? — прямо запитала мати, готуючись до найгіршого. — Виганяєте мене?

— Та чого ж виганяємо? Хочемо як краще, а ти ображатись одразу. Ну, подумай сама, там тихо-мирно, ніхто не верещить. До того ж ти… е-е-е… заважаєш прокинутися Іринчиному материнському інстинкту…

— Виганяєш, значить. А якби мені не було куди йти?

— Це питання риторичне, мамо, не починай. Тобі ж є куди йти.

Галина Сергіївна зважилася на те, щоб розповісти синові приховані від нього до цього часу подробиці. Не думала, що, розкривши правду, за неї й поплатиться. Не повірив син, що таке може бути. Скипів, знавіснів, зненавидів рідну неньку. Наверзлося йому, що то стара намовляє, аби розлучити їх із Іриською, аби не любив він Марусеньку, а лише мамцю. Багато неприємного сказав того дня Галині Сергіївні. І про те, що вона погана матір, і про свої дитячі образи через те, що кидали його самого, і про люту свою ненависть до батька навіть після його смерті. Ці слова важким каменем зависли на душі у Галі. Вона, не промовивши більше й слова, зібрала свої й Максимові речі й вийшла з хати… Назавжди…