Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

1 Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,
Який складався з диких валунів,
Спинившись над проваллям ще жахнішим.
4 Від смороду, який весь час валив
З безодні чорної невпинним плином,
З нас кожен заховатися волів
7 За віко гробу з написом нетлінним:
«Це папи Анастасія тюрма,
Що впав у єресь слідом за Фотіном».
10 «Іти нам вниз можливості нема,
Аж поки нюх не звикне до гидоти,
А там для нас вже буде все дарма», —
13 Так вчитель мій, і я на те: «А доти
Щось роз’ясни мені, щоб час не йшов
Намарне». Й він: «Та я не проти.
16 Мій сину, між скелястих цих основ, —
Почав він мову, – містяться три кола,
Що вужчають, біжучи стрімголов.
19 Юрба проклята повнить їх довкола, —
Скажу, щоб далі ти лиш додивлявсь,
Яка покара вдачу їх зборола.
22 Злий вчинок приводом неправді ставсь,
Огидний небу; той несправедливий,
Хто до насильства та оман вдававсь.
25 Самим лиш людям злий обман властивий
І тим бридкіший Богу, тож для них
У нижчих колах мук добір жахливий.
28 У першім – тьма насильників лихих;
Трьом смугам віддане воно суміжним,
Троїстий-бо природою цей гріх:
31 Чинити Богові, собі чи ближнім
Насильство можуть, їм та їх речам,
Як взнаєш, стежачи за думки стрижнем.
34 Насильній смерті й ранам ближній сам
Підпасти може, а маєтки в нього —
Руйнації, пожежам, грабежам.
37 Отож розбійник, ласий до чужого,
Людиновбивця і брудний палій —
Всі в першій смузі покарання злого.
40 Собі й маєткам лиха заподій
І в другу смугу муки йди терпіти,
Карайся у провині там своїй
43 Із тим, хто жити не схотів на світі,
Добро гайнує, програш покрива
І плаче там, де слід було б радіти.
46 А ці насильства – кривда Божества:
Його відкинення, хула кричуща,
Зневага до природи і єства.
49 Тому-то смуга познача найвужча
Тавром своїм Каорсу і Содом
І всіх, кому мерзенна сила суща.
52 Обман, що честь гидує ним, як злом,
Можливий і до тих, хто йме нам віру,
Й до тих, які не вірять нам цілком.
55 А ще є способи вбивати щиру
Любов природну, вдавшись до мерзот.
Тож в другім колі мучать совість хиру
58 Святош, що наживалися стокрот
З підробок та шахрайства, симонії,
Хабарництва та інших ще підлот.
61 Любов обманом нищать лиходії
Й ту, що природній додає добро
І зроджує довірливі надії.
64 Найменше з кіл є в той же час ядро
Для всесвіту й престол для пана Діте,
Там зрадників шматується нутро».
67 І я: «Учителю, твоє розвите
Пояснення висвітлює мені
Цю прірву і населення в ній скрите.
70 Але скажи: ті, хто вищить в багні,
Хто в вихрі мчить, хто мерзне в зливі з тучі,
Хто лається у марній метушні, —
73 Чом обминули місто це палюче
Раз Божий гнів над ними розітнувсь?
І чом караються так нестерпуче?»
76 І він мені: «Чого це так схибнувсь
Твій, – мовив, – розум, може, понеслися
Кудись думки й на інше він звернувсь?
79 Згадай-но краще, з пам’яттю зберися,
Що в «Етиці» твоїй було в рядку
Про три образливі для неба риси:
82 Нездержливість, злобливість та ярку
Тваринність? Ще нездержливість на кару
Заслужує порівняно легку.
85 Розглянь-но істину цю, повну чару,
І пригадай, – це саме призвело
Ті грішні душі до важкого вдару, —
88 Збагнеш, чом віковічне їх житло
Не тут і чом на кару без докорів
Їх Боже правосуддя прирекло».
91 «О сонце, лікарю коротких зорів,
Ти словом так вщасливлюєш мене,
Що всю науку радо б я оспорив,
94 Назад вернись, хай вузол розітне, —
Сказав я, – мисль твоя, чому насподі
Карається лихварство навісне?»
97 «У філософському, – він мовив, – зводі
Одне із місць пояснення дає,
Що основним початком у природі
100 Премудрість і мистецтво Божі є;
Коли ж ти іншим віддасись наукам,
Розгорнеш вчення «Фізики» своє,
103 То взнаєш, що природним всім спонукам
Мистецтво, ніби учень, вслід іде, —
Отож воно є наче Божим внуком.
106 Ти маєш знати, що Мойсей веде
У книзі «Битія», що Бог не всує
Їм двом довірив людство молоде.
109 А в лихваря щось інше за мету є,
Йде манівцями, крізь чагар та хмиз,
Мистецтвом і природою гордує.
112 Та час вже лаштуватись нам униз,
Пливуть до обрію небесні Риби,
Наблизився до Кавру сяйний Віз
115 І видно шлях, що йде в камінні глиби».

1 Місця, де йшли ми з горем та печаллю,
Були такі похмурі та страшні,
Аж зір від них ми відвернули з жалю.
4 На Тренто схожі ці місця сумні,
Де берег Адіче колись порвали
Чи труси, чи пересуви земні.
7 Від самого шпиля сповзли завали
В рівнину, і немає стежки вниз
Тому, хто вийде на високі скали, —
10 Такий був спуск до царства муки й сліз.
Вгорі ж, де ледве можна розміститься,
Розлігся звір і всього себе гриз,
13 Неначе той, хто до нестями злиться,
Ненатлий звір, який знеславив Кріт;
Від лжекорови він лиш міг вродиться.
16 Мудрець йому: «Гадаєш, знов привіт
Тобі прислали скорені Афіни,
А вождь їх смерть приносить до воріт?
19 Та геть, тварюко! Цей не взяв єдиний
Мотка в твоєї мудрої сестри,
А йде, щоб бачить ваших мук картини!»
22 Як бик, упавши в час кривавий гри
Від вдалого удару, не крутився,
А здригував ногами до пори, —
25 Отак від люті й Мінотавр звалився.
Вожай гукнув мені: «Униз біжім,
Аж поки він ще не переказився».
28 І схилом поспішили ми крутим,
А камінь сипався, немов нестямки,
З-під ніг моїх під тягарем новим.
31 Замисливсь я, й сказав він: «На уламки
Милуєшся ти величезних гір,
Де я лишив це чудище без тямки?
34 Як того разу бачив їх мій зір
І страх вони породжували в мене,
То їх не руйнував ще владний вир.
37 Та перед тим, як в огненій геєні
Той походжав, хто вивів багатьох
Із тих, що вили, в Діте полонені,
40 Одразу трусонувся хмурий льох,
І я подумав, що з жари здригнувся
Усесвіт і зчинивсь переполох,
43 Що, мабуть, світ на хаос обернувся:
У ту хвилину цей важкий стрімчак
Із місця давнього свого й схитнувся.
46 Але зверни свій зір на діл: отак
Вирує у крові потік вогненний
Насильникам, що жерли неборак.
49 О жадібність сліпа, о гнів страшенний,
Що нас веде в короткому житті
І вік в крові терзає нескінченний!
52 Я бачив рів: краї його круті
Суціль усю долину оточили», —
Про це повів учитель мій в путі,
55 Навкруг центаври бігали щосили
Й ті самі луки на боках у них,
Що й на землі в мисливстві їм служили.
58 З’явились ми, і стук копит утих,
А троє ухопили стріли в руки
І до тятив приклали їх тугих.
61 Один гукнув здаля: «Які це муки
Чекають вас, що ви згори йдете?
Кажіть, не руштесь, бо ми спустим луки!»
64 Мій вчитель мовив: «Відповідь на те
Дамо Хіронові, ти ж – неотеса,
Й тобі на лихо запал твій росте. —
67 Торкнув мене й додав: – Ти бачиш Несса,
Який красуню Деяніру звів
І загубив, убитий, Геркулеса.
70 Середній, що одне плече підвів, —
Великий то Хірон, пестун Ахілла,
А третій – Фол, якого знищив гнів.
73 Вздовж рову біга їх велика сила,
Стріляючи усіх, хто виплива
Над рівень, що їм доля ухвалила».
76 Ми підійшли, привітні шлем слова…
Кошлатою зарослий бородою,
Кінцем стріли Хірон ледь розсува
79 Вусища над великою губою
Та до своїх: «Глядіть-но, камінець
Він ідучи ворушить під собою!
82 Такого не вчинив би жоден мрець».
Торкнув його мій вождь у груди голі,
Де з чоловіком злився жеребець,
85 І мовив: «Він живий. З святої волі
Показую йому цей темний діл —
Це неминучість, а не примха долі.
88 Та, що мені дала новий уділ,
Співати перервала «Алілуйя».
Він не харциз, я ж дух без грішних діл.
91 Та ради цнот, що ради них терплю я
Цей дикий шлях, багнище це руде,
Нам дай когось ти із своїх, молю я,
94 Щоб указав він місце нам тверде
Та й переніс своїм хребтом широким.
Бо він не дух, повітрям він не йде».
97 Хірон праворуч повернувся боком
І мовив Нессові: «Ти – провідник,
А стріне хтось, обороняйся скоком».
100 Повів він берегом одної з рік,
Де вир кипів клекочучої крові
І звідки чувся відчайдушний крик.
103 Я бачив тут занурених по брови.
І мовив Несс: «Тут кожен з них – тиран,
Ковтать майно і кров чужу готовий.
106 Тут ті, хто злочином сквернив свій стан.
Тут Александр і Діонісій лютий,
Сицилії жорстокосердий пан.
109 Той, з чорним чубом, пишний та надутий,
То Адзоліно, а білявий цей —
Обіццо д’Есте, вмерлий без покути:
112 Нешлюбний син послав у край смертей».
Звернувсь до вчителя я, й той промовив:
«Тут перший він, я другий, я з гостей».
115 А там центавр нам стежку приготовив
До тих, хто аж по шию увійшов
В найгарячіший із пекучих сховів.
118 На когось показав: «Він проколов
Те серце у пречистій Божій длані,
Що на далекій Темзі точить кров».
121 Я бачив далі в річці полум’яній
Чи голови, чи тіні до пупка,
І деякі були мені ще й знані.
124 Все більш і більш мілішала ріка
І покривала вже самі лиш ноги.
І перейшли ми на той бік струмка.
127 «В малій частині нашої дороги
Все вищав рівень кров’яного дна, —
Сказав центавр, – тож ясно, схил пологий
130 Вниз піде річкою, поки вона
Не зіллється із тим потоком саме,
Де для тиранів кара є одна.
133 Киплять на муки віддані судами —
Аттіла, найстрашніший бич землі,
І Секст, і Пірр; спливаючи сльозами,
136 Ридають у вируючій імлі
Ріньєр Корнето і Ріньєр да Пацці,
Що на шляхах точили війні злі».
139 І він помчав назад, до служби й праці.