Оксана Логоша - Двічі в одну річку не ввійдеш

Посеред лісу задрімав ставок…
Шумлять мрійливо пишні очерети.
Приховуючи від очей секрети,
Танцюють бабки шлюбний свій танок.

Там витіка життя мого ріка,
І звідти пролягла моя стежина —
На хуторі Коханому родина
Моя жила в будинку лісника.

Стелили трави шлях у майбуття.
Між віт беріз вітри лічили роки.
І за межею лісу стихли кроки —
Брати і сестри ринули в життя.

Губився місяць у тінях дубів,
Гойдалось сонце на маківках сосен.
Із сніжних зим вертаючись до весен,
Вже безліч раз покірний лист злетів.

Спочила ненька. Сивий геть татусь.
Брати і сестри – є в усіх родини.
Та бачу в снах ті спогади дитини,
І тілом всім спросоння стрепенусь.

І так кортить, бодай ну хоч на мить,
Полинути на хутір мій Коханий.
Лиш спомином про все минуле-давнє
Відлунням пісня мамина бринить.

Як пахне хліб в руках моєї нені!
І келих молока я піднесу до вуст.
Тихенько вийду на лани зелені
І там, в хлібах, до ранку забарюсь.
А вітер трави долу гне. А роси,
Немов кришталь, виблискують в колоссі.
Хто в полі був вночі у середині літа?
Хто стежку росяну топтав у спориші?
На обрії, туманами сповиту,
Хто бачив тінь мрійливої душі?
Хто брів між соняхи пахучі, тихі, сонні,
Вдихаючи повітря медяне?…
І хто проніс це сонце на долоні
Через життя, той зрозумів мене.

Присядь на стільчик, відпочинь,
Моя натомленая нене.
Так пахнув в ті часи полин,
Що аж сюди допах до мене.

Матусю, рідненька, полеж,
Тобі ж голівонька болить.
А пам’ять витлілих пожеж
Мені болить, мені щемить.

Моя лебідонько, поспи.
А я постережу твій сон.
Свята минулися й пости,
І шиби вибиті з вікон.

Горять розпечені сонця.
Шумлять дощі, сопуть сніги.
З твого ласкавого лиця
П’ють воду вічні береги.

Духмянішими стали чорнобривці,
Блакитнішими стали сокирки,
Рясніше яблук на старій путивці,
Порожні відра випили хмарки,
Барвінок застелив прудкі стежини,
І цілий світ засіяв пишний мак,
І котяться по білому ожини,
І півень у барвінку мовби вкляк.
Ще голосніше голуби воркують,
Іще міцніше обіймають діток.
По білому, по білому танцюють
Пелюстки ніжні вранішніх нагідок.
Чи здогадались ви, чи зрозуміли?
То я відкрию таїну таки —
На полотні, що було біле-біле,
Матуся вишиває рушники.

Пішла, й не озирнулась, мов ріка,
Лиш посмішку лишила в хвилях вітру.
Ти за життя була до всіх привітна,
Ласкава, ніжна, щира, говірка.

Пішла, й не озирнулась, як віки
Не озираються на промайнуле вчора.
Злетіла ввись на щогли ясикорів,
Небесні розгойдавши вітряки.

Тепер із неба сиплеться любов
Червневим пухом і грудневим снігом.
Завії, здобрені твоїм ласкавим сміхом,
Обернуться у весни знов і знов.

І буде літо – медом на вустах,
І смуток осені знайде для себе фарби.
А я дивлюсь, як в небо їдуть гарби,
Де вічність крутить крила на млинах.

Вже яблуні з півтори мого зросту.
Неначе вчора, а вже двадцять літ
Стоптали ноги. Вже нема колгоспу.
Села – нема. Пішло у білий світ.
І я пішла, поїхала до міста.
Збираю з яблунь сонячні плоди.
На хуторах, де самота імлиста,
Плоди збирають сизі холоди.
Так ниє десь у грудях, в лівім боці…
Таке життя, життя взяло своє.
І забринить роса сльозою в оці,
І в кронах яблунь сонце виграє.

Коли впаде на душу жаль,
В дитинство своє босоноге
Лечу, розтинаючи даль,
Крізь терні, крізь стіни й пороги.

Зігрій мене, мамо, теплом свого серця.
Зігрій мою душу, що навпіл дереться.
Зціли мої рани, бо ти силу маєш.
Мене, вкрай розбиту, ти знову спасаєш.

З очей твоїх ллється те зоряне сяйво,
Що біль і тривогу прогонить негайно.
А руки бальзамом кладеш ти на рану,
І кров зупиняється.
Мамо! Я встану.
Піду знову жити. Щоб знов рани мати,
Бо є кому завжди мене рятувати.