Оксана Логоша - Двічі в одну річку не ввійдеш

Ходив сон лісочком,
Зеленим листочком.
Люлі-люлі.

Ходив сон лугами,
Крутоберегами.
Люлі-люлі.

Ходив сон по ниві,
Де тумани сиві —
Шукав колисанку
Для мого Іванка.
Люлі-люлі.

Прийшов під віконце,
Як заснуло сонце.
Люлі-люлі.

Стуляй оченятка,
Ти моє дитятко.
Люлі-люлі.

Бо вже сон стомився,
Над малям схилився.
Люлі-люлі.

Вусами лоскоче,
Казочку бурмоче:
Люлі-люлі.

Як ходив лісочком,
Лугом, над ставочком,
Як збирав сонькові
Ніжні колискові.
Люлі-люлі.

Схилилась над колисочкою доля.
Усім єством від зливи затуля.
Принесла в жменях радості і волі,
Щоби зростало вільним немовля.

Яскраві стрічки, мов проміння сонця,
В серпанку долі вітер сколихне.
Натомленая мати край віконця
Тихенько сяде, як дитя засне.

Розкрутить прядку, і полине пісня —
Квітучі ноти, ніжні, як струмок.
І не загляне горе лиховісне,
Біда зробити не посміє крок.

Чорняве щастя посміхнеться нені.
Простягне мати рученьки в отвіт.
Й розсипле долю, що збирала в жмені
Для первісточка на багато літ.

Хай доля дає крила дужі,
Мій соколе гордий, мій друже.
Як ваблять всі загадки світу,
З гніздечка випурхують діти.

Схопили тебе до полону
Твої Еверести й Каньйони.
Злетиш із моєї долоні,
Про себе залишивши спомин.

Вхопивши повітряну хвилю,
Долаєш за милею милю.
Лети в далечінь, любий сину.
В молитвах тебе не покину.

Поглянь у небо, мій маленький сину:
Твій білий змій, набравши висоти,
Хапає вже комети за хвости,
А ти боявся, що він там загине.
І той маленький човник без корми,
Що ми у квітні дарували хвилям,
Повір мені, долає соті милі.
Він встиг добігти моря до зими.
І вже давно у зграї – головний
Став журавель опісля блискавиці,
Яка спалила дуб біля криниці,
А ти вмивався слізьми, мій малий.
Оті зайчата з куцими хвостами,
Звичайно ж, десь гасають в бур’яні —
Нічого їм не сталось у вогні,
Бо з ними завжди поруч тато й мама.
Ти споглядаєш небо, синку мій,
А я дивлюсь в твої дорослі очі —
Сама у те безмежно вірить хочу,
Що десь літає твій біленький змій.

Я – лунка перем’ятої землі,
Жертовно приготованої плоду
Майбутньому. Вже поштовхи малі
Мені лоскочуть, чується порода.

Я поливала ніжністю зі слів,
В долоні теплі ніжно пеленала.
Я – лунка серед сонячних полів,
Я жайвором літала й щебетала.

Той грім, що перервав серцебиття
І градом перегупав пуповину,
В моєму лоні умертвив життя,
Зробив із тіла моцну домовину.

І небо більш не посилало злив.
Вітри ганяють змертвілу пилюку.
Тулю в надії і молитві руки
До живота, та час, напевно, сплив.

Мов відсікли мене від батьківської хати
Ці тектонічні злами.
І я тепер – сама, боюся заблукати