Михайло Старицький: Поезiї

Як нiч насувається туча
I млою небо окрива,
Гуркоче грiм, а буря злюча
Дуби з корiннями вирива,
Здiймає, гонить хвилi гори
На почорнiлiм, лютiм морi;
Реве, i стогне, i рида,
I човна бiдного гойда
Понад безоднею хисткою…
Пловець, погинеш в боротьбi!
Куди й боротися тобi
З тiєю силою слiпою? —
Не одного борця вона
Уже поринула до дна!

Пiд завiрюху i негоду
Серед буяння в свiтi зла
Чи не пiти в свою господу,
Чи не зложити й нам весла?
Замовкнути серденько од миру
Й наладнувати свою лiру
Для власних мук, для власних слiз,
Для тайних з-за кутка погрiз, —
Бо там на шарварку людському,
Де брат на брата точить нiж,
Де повселюдно йде рабiж,
Там не чутно буде нiкому,
Серед гармидеру й турбот, —
Моїх пiсень, моїх скорбот.

Нi, тричi нi! Хай краще струни
Порве мiй стогiн навiсний!
Коли кругом в дочаснi труни
Борцiв лягає гурт тiсний,
Коли юнацька сила в'яне,
А там смiється щось погане, —
Не про кохання, не про рай,
Поспiвче, голосно спiвай!
Але розваж словами брата,
Що й не виходить iз залiз;
Скропи росою твоїх слiз
Кривавi рани, що вiд ката,
Й душi замученiй, слабiй
Одвагу пiснею навiй.

Не бiйся вражої наруги;
З святим вогнем лини туди,
Де панування скрути, туги
Та вiковiчної бiди…
Спiвай, ридай i будь готовий
Замiсть лаврового терновий
Вiнець узяти на чоло;
Нехай роздавить тебе зло, —
Але що смерть?.. Хвилинна страта,
А далi — слава голосна…
Той умирати, певно, зна,
Хто зна любити своего брата, —
I за таку тiльки любов,
Спiвець, ти жити будеш знов!

Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупi ми тут пiд калиною —
I над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелеться полем туман;

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить;

Небо незмiряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж пiд тополями
Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої нiженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло — нi вiтру, нi хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та пiдслухали
Тиху розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала —
Анi шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знудженi працею,
Нас не сполоха їх смiх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за грiх?

Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин
І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,
Що здурманює кров чарівною красою хвилин, -
Там спалала жага і злилося з захватом кохання...

Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл
До розпалених скель і шепоче про любощі п'яне?
Де шаріє смоква і дим в'ється з нагірних кадил,
Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане?

О, розкоші там скрізь... Але ти над усі чарівна:
Срібношатий Ліван, - а біліш твоє чоло Лівану;
Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна,
Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану.

Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий,
Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші;
У пустелі палкій тішать душу джерела води,
Але перса твої солодощів і втіхи повніші.

Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску,
Але їй не дістать до приваб твого дивного стану;
Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку,
А в твоїх таїнах більше ваб, і жаги, і дурману!

Ти - богиня краси, ще якої не бачив Едем,
У обіймах твоїх і зростають, і гинуть пориви...
Будь моєю "ханим" і прилинь в мій баєчний гарем -
Нап'ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!..