Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

– Майстре! – скрикнув Арсен і стишився ураз. – Майстре…

Він закрив долонями обличчя і вибіг з рундука.

«Хто сказав ці слова – Владика, чи вони в мені самому обізвалися так жорстоко й боляче?» – стугоніло, стукало, било молотком по мозку.

Не тямлячи, куди йде, Арсен опинився уверху Руської біля Босяцької хвіртки, завернув. Куди йти?.. В Олесько іти, вдертися до двору Давидовича, вбити, викрасти… плювок Орисин утерти з лиця… умерти на валах… Латинська хвіртка… Кноффель… Яке вузьке місто… Татарська брама… Краківське передмістя… Краківський жак при Ягеллонському університеті, професорська тога, скоморох, блазень… рогата беретка бакалавра… Бляхарська вулиця, так багато людей у ярмулках, у сукманах з жовтою латкою на грудях… Dzіwna rzecz, że pan ekzaktor… Вірменська… On z żydamі woіnę toczy… Та може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті!.. Поцілуй легенько, гусляре, не зрани дуже. Ти ж душу продаєш, а що придбав – вино і курв? А що придбав…

Втомлений, задиханий зупинився перед відчиненою брамою, крізь яку проглядало тісне подвір’я, оточене високим муром. З подвір’я стрімко вверх ведуть рипучі сходи… Чому я йду сюди, не треба… Ти русин, а я жидівка Ханка, і ми обоє по вулицях волочимося… Я ж не хочу її, чого я йду?.. А син її учиться там, де вчився я… Я мусив кинути, бо не мав мами-повії… А він ще не кинув?

– Музикант?! – звела чорні дуги брів жінка з пивними очима й слідами колишньої вроди на обличчі. – Не сподівалася. Начельний музикант патриціанської лазні – до мене? Як мило!.. Тільки я зайнята… Але заходьте, заходьте, уже давно по всьому, ми п’ємо вірменський нектар, а цей чоловік, – Ханка показала на чорновусого кавказця, – приїхав з таких далеких світів, які нам і приснитися не можуть… А що за вèна в них!.. Сідайте, сідайте, русинський музиканте, ви тоді так несподівано зникли, а я перед вами в боргу… – лепетала повія і була стурбована: ану ж підніме кавказець бучу, і вона втратить свіжого клієнта!

– Я на хвилинку, пані… – Арсен аж тепер зрозумів, що вчинив глупо, зайшовши сюди. Розради шукати в Ханки? – Я проходив вулицею попри вашу браму й згадав… Ви тоді казали… Я сам там учився… Ваш син далі в Ягеллонському?

– Пам’ятаєте? Як мило! Вчиться, вчиться мій Шимон, поки мама живе на світі – вчиться… А я, бачите, яка ще працьовита! – безсоромно засміялася.

Злегка сп’янілий кавказець світив білими зубами в добродушній усмішці – йому й на думку не спадало затівати сварку з прийшлим – за кого, за повію? Богуша все цікавило в цьому місті – зовні пишному й величному, а в глибині своїй такому подібному до всіх інших міст на світі, і люди цікавили теж: він зустрічався уже, торгуючи й відпочиваючи, з вірменами, поляками, євреями, а русина лише одного бачив – на своєму возі по дорозі з Теребовлі. Богуш заметушився, немов господар дому, досягнув з полички чистий кухоль, підійшов до Арсена, узяв його рукою за плече, потягнув до столу.

– Сідай, джан, сідай! Я вдруге у вашому місті, але, вважайте, вперше, бо тоді витав тільки над шпилями замків і банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно і ходжу по ньому вже два тижні, а першого ж дня знайомство завів з панею Ханкою. З дна інакше видно світ, ніж з неба… Я думав – поганий Амстердам, я думав – поганий Ерівань, а Кафа – найгірша, а то всюди однаково, всюди однаково… Мій друг Хочерис у золоті купається, на заскленому балкончику до сонця й зимою гріється, гарячі труби огрівають знизу його долівку, а під ним, у підвалі, таргани їдять дітей бідного ткача Авачка, зимою ж діти замерзають на бурульки… Всюди те саме… Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не п’є? То заграй – ми, вірмени, любимо музику і тужливий спів… Я багатий купець, у мене є все, але я був бідний, дуже бідний, – він розглянувся по кімнаті, – і знаю, що то злидні, знаю… А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граєш…

Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив і все дужче хмелів. Ханка підбадьорювала його до трунку, щоб скоріше заснув, і рада була, що Арсен не п’є – бо ж такий з нього знаменитий клієнт: гарячий і грошей не шкодує… Але вірмен був міцний, сон його не брав, він завів довгу мову про свої купецькі справи. У Богуша десять возів шовку і килимів, цей товар пішов за два дні, але ж він приїхав із селітрою, сорок возів селітри треба продати, і чому не купує бургграф, староста, як це так, що їм пороху не треба? Але чорт з ними, хай стріляють просом… Богуш, аби лише складський термін відбув [62] У містах, які мали складське право, купці змушені були продавати свій товар протягом визначеного магістратом часу. – у Львові, слава Богу, він триває не так уже й довго, а тоді подасться в Олесько і продасть там уже все оптом державцеві Олеської землі.