Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Так думав караван-баша Богуш Ованесян, під’їжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.

Знав, кого послати, солхатський хакан [59] Солхат – давня назва Старого Криму, першої столиці Кримського ханства. : купець Богуш об’їздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які б’ють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля П’ятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі кам’яні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники…

Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей – у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню…

Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис – карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.

І ще думав караван-баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи [60] Перепустка (татар.). .

Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.

Багато літ потому ходитиме в народі легенда про русина, який приніс на своїх плечах чуму в рідний край. Ось як переказуватимуть її:

Сидів русин під модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться – йде дівчина, високонога, білим простирадлом обгорнута. Хотів утекти, бо побачив у ній нечисту силу, але діва схопила його довгою рукою і сказала: «Ти будеш мати всі маєтки, якими володіє тепер багато люду. Візьми мене на плечі й обнеси по всій Русі. Не минай ні села, ні міста і не бійся: здоровий будеш серед мертвих». Полишивши сумління під зеленою модриною, узяв русин відьму на плечі й поніс по своєму краю. Він ходив по ярмарках, біла діва махала чорною хусткою, а тоді дзвонили дзвони і пливли на цвинтар домовини. Не минав поганець ні міст, ні сіл, всюди залишав по собі порожні доми, сідав з чумою на купецькі вози – розносив мор по світу. І може б, пропала Русь, та дійшов зрадник до рідної місцини, щоб виморити найближчих – усе буде його, вийшли парубки-сміливці, схопили бузувіра і втопили разом із чумою у гнилому болоті.

…Давидович дочекався каравана, який заночував під Теребовлею, вранці відшукав башу. З недовірою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це і є ватаг розбійницької шайки, проте кавказцеві розбійники уявлялися зовсім інакшими, він ще не знав лику польсько-литовсько-руських грабіжників; масні очі товстуна підкуплювали, а ще більше дві гривні – гроші немалі. Богуш кивнув головою на чотирьох кінних ратників, що стояли позаду Давидовича – один кінь був без вершника – і замахав рукою.

– Назад їх, назад! А ти сідай коло мене, – і поправив пояса з причепленим до нього ножем у піхвах.

З Теребовлі вирушили до сходу сонця – дай Бог дістатися до Львова ще сьогодні. Страшно було Давидовичу, коли проїжджали ліси й переліски, але ж у караван-баші є пайцза, вона і його прикриє у тяжкому випадку; дрімають на возах торгові люди, скрипуча валка довга-довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкі вози мули, воли, бахмати.

– Твоє? – запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; він уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: років йому не більше сорока, та невже це все – його власне?

– Ханське, – скупо відказав караван-баша.

Очі в Давидовича заокруглилися.

– Ого! А ти теж ханський?

– Умгу…

– А що везеш?

– Ай джан, – пирхнув Богуш, – скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.

Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.