Array Коллектив авторов - З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя

Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум’яття, уже рушив.

– Проклята латина! – скрипнув зубами Івашко. – Ану, любомудре, швиденько прочитай, – подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.

– Пощади! – вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.

– Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась від обрію. – Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

– Будь спокійний, боярине! – ударив Микита острогами коня.

Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.

Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.

Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.

<���…>

«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб’ю Жигимонта і во православіє оберну Литво-Русь. І сталася битва під оними ж Ошм’янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…

Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра-позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам’ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом – у замку, і ще сотня – на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра-післязавтра…

Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб’ють жінку кати…»

Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.

– Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?

– Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.

Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.

– Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..

– Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…

Осташко відвернув голову, схлипнув.

– Ідіть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Йди, Орисю, з матір’ю попрощайся. Обоє йдіть…

– Цвинтар!.. – зойкнула Орися.

…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її – дорогу і непізнану.

– Ходім, Арсене, – промовила Орися, підводячись з колін. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – під Гаварецькою горою. Там твоя буду.

Жорстока від паморозі трава в узголов’ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.

– Ти бачиш – білий кінь стоїть на груні…

– То туман, любий, то вранішній туман…

Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.

– Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…

Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.

Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.

Ще трохи ночі й першого кохання.

– Нікого у світі немає кращого за тебе.

А вже пора, скоро світатиме.

– Це не туман, це білий кінь стоїть…

– Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі – то вічна розлука.