Володимир Малик - Князь Ігор

Всю складність і серйозність становища Ігор оцінив тоді, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут стояв глухий гомін, воїни відкрито ремствували на князів, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали від воєвод теж повертатися назад.

– Князь Ігор образив Володимира!

– І всю Київську землю!

– Не будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!

– Повертаймо до Києва! Хай Ігор воює сам!

Воєводи Андрій та Роман Нездилович від цих криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате з задніх рядів неслися крики, погрози:

– Додому! Воліємо з князем Рюриком ходити в похід!

– Ігор зло чинить!

– Зарозумівся!

Прискакали князі з правого крила та лівого – Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Ігоревич. Всі були стурбовані.

– Що трапилося, Ігорю?

Ігор відверто розповів про свою сутичку з Володимиром Переяславським і про те, що князь повернув свою рать і пішов додому.

– А полк князя Рюрика, підбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, – додав він зовсім тихо і підняв на князів очі: – Що робитимемо, братіє?

Ніхто не відгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Ігор учинив не краще. Тож хай сам і вирішує, як бути далі.

– Ми задумали великий похід аж у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися, – знову почав Ігор, збентежений тим, що князі мовчать. – До того ж, гадаю, треба відправити додому і київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю ні з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду…

– Київський полк відправляти без князя не слід, – сказав Всеволод Чермний. – В дорозі все може трапитися!

– Андрій і Роман – досвідчені воєводи. Доведуть!

– Ні, Ігорю, послухайся Всеволода, – втрутився брат Всеволод Святославич. – Своє військо можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя…

– А як чорні клобуки? – спитав Святослав Рильський.– Вони теж повертаються чи залишаються з нами?

– Моя залишається з вами, – відповів Кунтувдей. – Хан Кулдюр теж. Половці набігай на Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу, наш отар… Чорний клобук – мирний люди, половець – злий люди!.. Грабує, убиває… Моя буде воювати з половець!..

– Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливість їхати попереду. Підеш зі своїми воїнами в сторожу, – сказав Ігор. – А київський полк, аби якось довести цілим додому, поведуть Олег і Святослав, синовець мій!..

– Стрию! – вигукнув князь Рильський. – Але ж я хотів би побувати в ділі!

– Встигнеш, княже! У тебе все ще попереду! – суворо відповів Ігор, а потім, обнявши молодого князя, лагідніше додав: – Так треба, синовцю… Довести полк цілим до Білгорода і вручити його великому князеві нині важливіше, ніж поганятися за половецькими вежами… 28 28 Вежа – половецька юрта на возі, кибитка. Вирушайте відразу ж!

Київський полк вирушив у зворотну путь.

Сумні це були хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як кажуть, голоблі назад і рушив на захід. Князі, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягів теж мовчки дивилися довго йому вслід, аж поки останні вершники не зникли за горою.

У всіх було важко на душі. Кожен розумів, яке нещастя спіткало їхню рать. Бути на межі з Половецькою землею і через князівські котори втратити майже половину війська – що може бути гірше? Всі намагалися не зустрічатися поглядом з Ігорем, щоб він не помітив осуду в очах, а сам Ігор кляв у думці і князя Володимира Глібовича, і себе за гарячковитість, за поспішність, за непоступливість, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похід та ще й вручив йому верховенство над об’єднаною раттю.

Нарешті мовчанку порушив Кунтувдей.

– Нічого стоять! Моя вирушай у сторожу…

– Гаразд, хане, їдь, – погодився Ігор. – Але тепер змінимо напрям – поїдемо до річки Хирії… Туди завжди в люті зими, в часи безкормиці, половці приганяють свої стада і табуни. Може, нині ми їх там і застукаємо…

Кінні роз’їзди Кунтувдея відірвалися від головного полку на цілих десять верстов, віялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половців. Останні два дні йшов теплий весняний дощ, сніги стали рихлими, сіро-жовтими, крига на річках посіріла, в долинах і ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по коліна тала вода.