Володимир Малик - Князь Ігор

Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під’їхав після швидкої їзди розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.

– Що трапилось, княже? – спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. —Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!

– Саме тому я і приїхав до тебе, княже! – з притиском сказав Володимир. – Поговорити хочу!

Ігор уважно глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже, розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.

Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:

– Кажи, княже, що трапилося?

– Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!

– Се новина для мене! Яку?

– Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути попереду!

– Чому?

– Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди – аж до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема, збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що блюдо вилиже!

– Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!

– Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!

– Дурницю мовиш, Володимире!

– Княже! – спалахнув Володимир Глібович і зблід.

– Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити – в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду…

– Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву! Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?

– Може, й так, але тоді мене тут не було б!

– Чому?

– Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною!

Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.

Володимир зблід ще дужче.

– Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!

Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз’ятрило стару рану ще більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.

– Ти чого приїхав сюди, княже? – голос його прозвучав лиховісно. – Правди шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!

– Це твої останні слова?

– Останні.

– Ну, пожалієш, княже! – вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав назад.

Невдовзі до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калічив слова:

– Княже, що трапилося між вас? Володимир збісився! Завернув свій полк і прудко пошла назад! Хотів, щоб і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося між вас? Володимир прилетів, як скажений, ніби ос його укусив! Воєводи Андрій і Роман не знай, що робити, – іти за тобою чи повертай за Володимиром… Їхнє військо зупиняй і стоїть на місці! Що робити, княже?

Хан Кулдюр підтакував:

– Чорний клобук теж не знає, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?

Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.

– Як – повернувся назад? Як же він смів?

– Я не знай. Моя умовляй – і слухай не захотів, – стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Ігоря. – Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..

– Подумаєш – образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на війну!

– Що ж робити, княже? – спитав знову Кулдюр. – Може, скликати князів та порадитися?

Становище справді склалося раптом так, що сам Ігор не міг вирішувати, як бути, – зупинитися, іти вперед чи повернути назад? Він з досадою потер лоба і підкликав тисяцького:

– Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об’яви денний спочив. Пошли гінців, щоб князі прибули до мене, – я буду в Рюриковому полку. І не гайся!