Сергій Жадан - Життя Марії

Старші питають Фому:
«Скажи, Фомо, чому
ти кожного разу будуєш церкву,
а отримуєш на виході
чергову тюрму?

І сидиш в цій тюрмі,
де навіть слідчі німі,
чекаючи що зійде те, чого не сіяв
у мерзлому грунті по довгій зимі.

Скажи, Фомо, чому
ти готовий вірити будь-кому,
але не хочеш слухати власного серця,
яке переганяє цю лють німу?».

А Фома відповідає їм так:
«Вважайте, що я останній мудак,
але так, як ви несете свою віру,
хіба що вбитих виносять
під час піхотних атак.

Ви ж не думаєте взагалі,
як нам виглядати на вашому тлі,
як після вас нам лишатися жити,
тим більше — як нам лежати в землі.

Ось ви за ним ідете,
спів його тихий, а волосся густе,
але як йому вірити, коли я знаю,
що з цього каміння нічого не зросте?»

«Та ладно, — кажуть старші, — Фомо,
а для чого ми тут стоїмо?
Для чого зазираємо йому в обличчя,
з надією, ніби сліпі в трюмо?

Думаєш, нас не вбива,
скільки розпачу містять його слова,
як він одним дарує віру,
а іншим лише громадянські права?

Просто, Фомо, не бійся, не бійся.
Страх у серці — найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться — і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх — це не пам’ять про те, що минуло,
а відсутність віри в майбутні події».

«Ладно, — говорить Фома, —
віра ніколи не приходить сама,
віра — як форель, на яку полюєш,
і тримаєш потому руками обома.

Хай тепер б’є хвостом,
лускою зблискує над блок-постом.
В мене є лише те, що я тримаю в долонях.
Так само ось і з вашим Христом.

Ви самі вірите лише тоді,
коли він втішає вас у біді.
Легко вірити, коли поруч із тобою
хтось радиться з мертвими і ходить по воді».

А старші кажуть: «Фомо,
а з чого ми живемо?
З того, що небо працює, мов машина,
і в надійних руках аварійне кермо.

Ти теж можеш вірити, Фомо, вір,
оскільки жоден демон і жоден звір
не позбавить тебе твого права на віру,
доки ти маєш мову і зір.

Говори про довгі жнива,
про почуті підлоти й побачені дива,
неважливо, чи при цьому хтось тебе почує,
головне — чи знайдеш ти потрібні слова».

І старші стоять над ним,
діляться справжнім і головним,
говорять, як глухонімі зазвичай
говорять із іншим глухонімим.

…Протягом довгих років
життя виловлює боржників
і робить із атеїстів та клерків
місіонерів і чоловіків:

йти в одній із ватаг,
писати знамення на прапорах,
вірити в те, в що насправді не віриш,
не боятись того, що вганяє в страх…

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі
нічого не світить, скільки не стій на розі.
Де вони, ті рішучі і ті охочі —
чоловіки, що приходили в радості і тривозі.

На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові,
на Різдво всі хочуть радості і надії.
А любов — це найпечальніше, що є в нашій мові,
найненадійніше, що можна винести в ці завії.

Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність,
торгуй нею, як мідіями на причалі.
Чоловіків ламає страх, ламає і нищить.
Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали.

Хворі їхні серця, розм’яклі нерви,
вони й життя живуть, аби долати свої перепони.
А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви.
Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони.

Кому сьогодні є діло до твоєї роботи?
Ніч лише починається. Спробуй її переплисти.
До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти.
А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти.

Я можу дати тобі трішки перепочинку.
Просто поспи, без виснаження та отрути.
Хочеш, розповім тобі про одну жінку,
яка зараз теж, мабуть, не може заснути?

В тебе пальці такі темні, такі холодні,
ніби ти рибу в нічному потоці ловила.
А ось у неї навіть узимку теплі долоні,
і шкіра навіть вночі прозора й світла.