Сергій Жадан - Життя Марії

А ребе, вислухавши їх, сказав:
«Кожен порт і кожен вокзал,
кожне шосе, що лежить між полями,
так само поєднує, як і розділяє.
Головне — це свобода як
моральний закон.
І взагалі —
як можна мати справу з таким мудаком?

То в чому ж, питається,
загадка ця?
Загадка виключно у волі творця.
І коли ми співаємо свої псалми,
він дивиться на нас із космічної пітьми.
Слухає наші співи сумні.
Іноді підспівує.
Іноді — ні».

Переливання нас робить байдужими до крові.
Щоб бути зрозумілим, мало знатись на мові.
Слова — вони, як вина: завжди знищують пам’ять,
хоча бувають десертні, а бувають столові.

П’ять років я жив у цьому спальному районі.
П’ять тисяч мирян тут зранку моляться Мамоні.
П’ють кров Господню, зазирають у безодню,
годують драконів на державному кордоні.

Господь був поруч, він заходив у гості.
Коли ми трапили із ним на безлюдний острів,
він мав при собі чотири томи «Капіталу»,
я — рибні консерви і гральні кості.

Але Господь мені сказав: «Для чого консерви?
Головне, — сказав Господь, — наші внутрішні резерви».
За тиждень він був винен мені свої талони
і плюс десятину з кожної церкви.

Він казав: «Усе, що втратив, ще можливо відіграти.
Ми не можемо впливати на здобутки і втрати.
Удача — це вбивця, що ламає нам суглоби.
Плюс заряджені для нас ігрові автомати.

Спробуй заховатися від власної удачі.
Всі кола пекла однаково гарячі.
Не так важливо, хто сидить в радіорубці.
Головне — які ти сам вибираєш передачі.

Самотність — пора для несподіваних рішень.
Вернусь живим додому — питиму тиждень.
Злий і живучий битимусь в падучій,
сидітиму в темряві й лякатимусь тиші.

Забудь про обачність, забудь про обережність.
Нами так чи інакше рухає залежність.
Жодна з конфесій не позбавить депресій,
якщо ти бачив місце, де згортається безмежність.

Повернемось додому, до мирної праці.
Найгіршу судому лікують медитації.
Наше минуле — це кохання й хвороби.
Життя цінує юних і хоробрих.
Ніхто нікого не чекає і не кличе.
Наше майбутнє — безтурботне і вбивче.
Наша любов — листя звіробою.
Найбільша спокуса — залишитися собою».

2015-ий рік.
Світ складається з відкритих повік.
На тебе дивиться тисяча очей.
Що в тебе є з особистих речей?
Якщо цьому небу судилося згоріти,
яка різниця, в якій із печей?

2015-та зима.
Смерть ніколи не приходить сама.
За нею зазвичай приходить пам’ять —
на неї хворіють, від неї потерпають.
Ти бачиш: я вижив, у мене два серця,
зроби що-небудь із ними обома.

Все, що відомо мені:
світ розділяється на ночі й дні,
минуле складається з прози та віршів.
Мені заважає лише те, що я вижив.
Розмови з мерцями — об’єктивна даність.
Питання не в принципах, питання в ціні.

Світ зробили зі слів,
з чорних лексем і семантичних полів.
Жовті квіти, повільні комети —
ідеальне місце для того, щоб померти.
Хочеш знайти варіант порятунку —
шукай у тому місці, де він болів.

40 років зими.
Осінь протягує тебе крізь дими.
Зима добиває тебе ногами.
Добре — це коли не безнадійно погано.
Свобода, зазвичай, у тому й полягає,
аби добровільно вернутись до тюрми.

Це ще не кінець.
В повітрі б'ється тисяча сердець.
Кожне з них невиліковне і тепле,
кожне з них б’ється за тебе.
Коли говоритимеш про рівність і братерство,
спитай, що думає про все це творець.

Спитай, чому він затих.
Церква — лише певна кількість святих,
кількість відмолених і кількість вбитих.
Кому я маю дякувати за кожен свій видих?
Їх немає не те що поруч —
їх просто немає серед живих.

Зберігається все:
всі ординаторські та КПЗ,
всі трапезні, літерні й цілодобові,
всі ті, хто клявся на вуличній крові,
хто обіцяв померлим усе владнати,
хто обіцяв ще живим, що порятує й спасе.

Все лишається тут.
Теплий ґрунт, золотий мазут.
Небо над містом — темне, як опік,
знає свій вік, веде свій облік,
торкається листя, торкається квітів,
жіночих облич, дитячих застуд.