Василь Стус - Зібрання творів

Ніяк не можу зросту я дійти,
І в зрості зупинитися несила..
Я можу все —
Квітчати повесні,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити річку,
Видовжить життя
Чи вкоротить його —
На все зугарен!
Я можу неба вимірять глибінь,
Як людські груди виміряють кулями.
Пізнать непізнане,
Щоби потому
Його навіки заховати в землю…
Мені життям даровано безсмертя
І вічну молодість.
Я виростав. З землі.
І син землі,
Не можу зупинитись.
Та й спинить
Мене ніхто не може.
Кожен день
Я чую, як болять мене мої
Уміння і звитяги,
Кожен час
Я чую – раптом надірвуться груди,
І серце вискочить, немов гомункул,
І буде глузувати з мене:
– Що
Зробив ти доброго в житті своєму?
Спотворив я,
А не перетворив,
Велику землю,
З людським серцем схожу.
Вона тріпоче
У моїх руках,
Простертих
У світи безкраї…
Погляд
Темніє мій,
І ошелешене
Моє темніє небо
Ніяк не можу
Зросту я дійти,
Не можу вивірить
Свою натуру
Великою любов'ю,
Щоб відчуть
Биття земної магми.
Земле рідна!
Я виросту! Я піднесусь!
Я зможу
Тебе уберегти!
Осінній сад
Свої обтрусить зорі…
І тоді
Прозорий
Од любові й доброти,
Я землю виораю
Для блакитних весен.

Ми дуже часто од душі,
Од серця мовим…
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кістка – не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В словах не вихлюпни з грудей
Ти серця свого,
Котре під горло підійде
І мучить довго.
Бо в кожнім покрику гучнім,
У кожнім слові,
Ми наші мрії, наші дні
Згубить готов і…
Свої радіння і жалі,
Свої тривоги.
Велеречивих на землі
Рятуйте, боги.

Генерали завше дуже добрі
(бо ж поганий – що за генерал?).
Наш – і справедливий і хоробрий.
Кожному – за батька і за брата.
Захотів – зчинив тривогу-паніку.
Ні спочину хлопцям, ані сну.
Постіль – жужмом. І в пітьму нічну,
прихопивши зброю і лопатки,
речові мішки, уривки мрій —
тих, що при солдатськім узголов'ї…
Несемось, немов на безголов'я.
У шеренги вишикує крик
командирів – і пішли гасати
по яругах, по нічних стежках…
– Бадьоріше повертайтесь, братіки, —
генерал, зціпивши зуби, скаже.
Мов чорти, по груддях біжимо.
Візьмем сопку – то заробим грамоту.
Генерал – як батько для солдата.
Начебто за Богом живемо.

Коли на землю спадає тиша,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
Коли близ берега
тільки світло берегового крейсера
та жовчні очі чужих безсонь —
одне море хвилюється,
одне море не може спати,
мов доброволець,
котрий не знає,
як пахне порохом перший бій.
Коли земля повертається від сонця,
ховаючись у тінь капіта —
лістичної сутності тамбережнього материка,
високе небо Аустерліца
чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,
а людські очі
виловлюють з цілого спектра,
ніби рибу, впійману на гачок,
окремі кольори.
В білому небі не видно зір.
Зорі – в чорному небі.
Коли на очі спадає сон.
і ми, потрапляючи в одну з облуд,
думаємо: поснув цілий всесвіт,
на планеті
квітневі брості
у глухі барабанять шиби,
карокорі сади
судомляться од земного крику,
затисненого в маленькі
отерплі кулачки,
до болю стислі.
Вишумовує море,
і повняться дерева
неспокоєм магми.
Коли на землю спадає тиша
яріючих мезозойських зір,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
коли близ берега
тільки світло чужих безсонь —
планета обертається
так лагідно,
як матері колишуть
приспане дитинча,
планета летить
своїм завороженим колом.
І тільки магма,
і тільки море,
і тільки сосни
побіля урвища
видають неспокій
благісної землі.

То – пантофлі? Довгий халат?
І собаку кімнатного?
І кохати – закабаляти?
Ах, ти така…
Хай щастить. Хай нас Бог простить.
Най нас чорт. Най нас чорні димове.
Відгорілося. Відкурілось.
Перетрушуймо попілець.
Із багать, із брунатних снів,
із довіри в обіруч —
в моногамію? Згага ж днів
повсякчасно мучить?
Прощавай. Мабуть, більше тебе
не побачу. Навіщо – бачити?
Лжива ладо! Швартуйся до берега,
де собака, халат і тапочки.
Розірвеш? Розметеш? – Ущент?
На лахміття? у клоччя? в друзки?
Обійдеться. Аби з очей —
то й із серця зникають друзі.

Робітники сіли обідати,
примостившись у цеховому подвір'ї.
Хто – на лаві, хто – на жорстві,
а хто – так-таки на землі в холодочку.
Дістають – той кефір,
той – ковбасу, той – редьку,
а той, сівши під зіржавілою акацією,
густо посолений хліба шмат.
Лектор лекцію розпочав
під дружній хрумкіт.
Говорив про поезію —
робітники мовчали.
Говорив про культ особи —
мовчали робітники.
Тільки булькало в пляшці,
в пересохлому горлі булькало.
Говорив про робочий клас.
А той сидів, солодко позіхаючи,
і слухняно чекав
кінця.