Василь Стус - Зібрання творів

Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов'ї, по горло в ніч
Загорнені, почувши шум
Світання, захлинаються,
аж згіркло в горлі.
Бреде в ранковій синяві
Світанний гомін. Дерева
Стоять, мов коні, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вітер скоро осідла,
І довгі поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрічать
До себе сонце в гості.

Захмелів землею дуб,
Захмелів коньячним духом,
Почорнівши од натуги,
Золотавіє од дум.
Запорожець – нелинь-дуб
Край борів отаборився.
Дідьком гнаний, вітер нісся,
Шарпав крону, в дупла дув.
Дуб, важкий, неначе дзвін,
Облітає у дзвіночках.
Тільки мало дня і ночі,
Щоби видзвонився він.
Мало років і століть,
Мало зим і хуги мало,
Аби геть пооблітало
Листя із козацьких віть.
Мало років і століть,
І зичливості, і злості.
Він стоїть, простоволосий!
Вітер дме, а він стоїть.
Вітер дме, а він стоїть.
І пірнувши, наче в віру,
В небі горнім, в небі зірнім,
Як вогонь палахкотить.
Наче сонце ще до дня
Свого вершника пускає.
Золота корона сяє.
Тільки – вершник – без коня.
Синій коню! Долинай.
Тільки скоро! Долинай.
Бачиш – поруб? Долинай.
На сю пору.

Нашорошений пролісок —
Ніби зайчик уважний
До вітрів і до шереху
Розвесіння гіркого!
Нашорошений пролісок,
Туги синій вістуне,
Годі смутку! Землі пора
Молодою квітчатись!
Нашорошений пролісок,
Зупиняй подорожнього,
Хай схиляє чоло своє
У доземнім поклоні.
Нашорошений пролісок —
Мов дитячий несмілий крик:
Бути радості на землі,
Доки проліски дзвонять.

Їй-богу, так, напевно, має бути,
Щоб наступала ніч і день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолоті трав.
Щоб я мужнів, мінився і зростав,
І встиг пізнать, любити і забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тінь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…
І відійшла. І скоро відійшла —
В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вірити? Що благо – тільки ждати?

Ловить кожне вікно по сонечку.
Кожні очі людські.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще – в косах,
в піснях заплетено.
А високе чоло?
А вологі губи?
А вимиті росами дерева?
А пряжка міліціонера?
А багнет караульного?
А мідні емблеми на
гембльованій голові?
Всюди – сонце.

Тобою я ввесь проранений.
Вигойдує серце гнів.
Любив. Та любов не вигоює,
Бо й зцілитись не хотів.
Любив – як губив. Як тратив.
І тратами терпко жив.
Намарне чекав розплати.
Даремно. Не заслужив.
Ані прощення. Ні чемної
Відмови – анічогісінько!
Як пісок на зубах – щемів
На серці військо.
Воюйте ж мене, воїтелі!
Вам треба – я можу завити,
Вам треба – я зможу за вітром
Літерами розгубитись між тител.

В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок – поцілував.
За першим разом – образилась.
За другим – мовчала.
В середу освідчувався в коханні.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак – порогами.
В п'ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав, але
не прийшов і в неділю.

Накрапив нам дорогу пізній глід,
земля осіння під ногами стогне,
і сонце огненне
лиша на вітті червіньковий слід.
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,
та багряніє вечорова даль.
Чиюсь печаль
пронесли на крилі у тренах
останні журавлі…
А ми з тобою палимо багаття,
набравши хмизу. І при цім вогні
виводить тушшю силуети ніч
скорботна і розірвана на шмаття.
І видалося на єдину мить,
що ніч горить, і ми горим, і небо,
розпечене, вже рятувати треба,
бо спалахне й одразу догорить.
Що ніч, мов магма проплива розплавлена,
що й ти, схилившись на моє плече,
шукаєш інших і чужих ночей
і з них у сні, мов риба, виринаєш,
чужа і рідна. Загаса вогонь.
І я один. І ніч самотня тліє…
Боронь мене, печаль моя, боронь
того, хто боронитись не уміє.
Похолодніло. В тебе сон пройшов,
зчорніла ніч нас разом огортає.
– Я так бажаю…
– Завше ти бажаєш, – відповіла, —
і все не знати що.

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе…
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно.
Тільки ж рук йому не зогріти,
Хоч би він дотягнувся
До найдальшої аж зорі…
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночі. Забувся…
Нахоплюся – і тихну,
А стану —
І горлом відчую: не можна
Ніч зволожену
На юначих плечах до світання удвох донести.
Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя і вітер,
Пахне стежка і ліс…
Хочеш – радістю буду,
Хочеш – буду твоєю мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Ані слів, ані сліз.
Лиш тепер – я не знаю,
Що зі мною, з тобою – не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.
Місяць дуб розколов
І пильнує за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно.
Увіходиш ти, щемна,
В груди, в очі, у серце,
Як осінній терпкий настій.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.