Роман Скиба - Тінь сови

Зачепившись за місячні стіни,
Розколовши озерний граніт,
Я востаннє народжений з піни,
Вилітаю у гаснучий світ.
Мчать під крилами Йорки й Камчатки.
Сяють зціплені ікла мої.
Є у світу чотири початки.
Є у світу чотири краї...
Вітер пестить мої блискавиці.
Липне світло до ваших зіниць.
От і все, мої судді і вбивці,
Якщо хочете, падайте ниць.

Я маленький – мені не пишеться.
Ти велика – у тебе небо.
Нас чекає собака Вишенька.
Нам поплакати трішки треба.
Стільки в ночах всього намішано.
Слимачок наш ховає ріжки.
Нам не страшно - нам просто місячно.
Нам поплакати треба трішки.

Ну от і все. Вона приходить знову.
І мовчки пальці в кучері кладе.
– Твій білий кінь стоптав земну основу.
– Твій чорний кінь примчав тебе в ніде.
А далі ніч. А далі буде просто.
Вбіжить Овлур і звернеться на "Ви".
І буде дощ. І буде час і простір.
І довгий шлях під крилами сови.

Очі в них криваві, як неділя.
Ночі їхні білі і гніді.
Коні потойбічного весілля,
Купані на зоряній воді.
Перший кінь упав на краї світу,
Другий кінь упав на краї дня.
Третій кінь пішов топтати вітер.
П'єте воду, – згадуйте коня.
Там де тіні келихами дзвонять
В небо оливкове від олив,
Сивий циган, звихнутий на конях,
На останок стайню запалив.

А я все ходжу, ходжу по дощах.
Старий острожник з вічною клюкою.
Колись і Вам явлюся при свічах.
І розкажу про все, чого не скоїв.
Ще дзвонить дзвін.Ще славиться цей світ.
Іще дрижить печаль його бездонна.
І п'є бокал за сотні ваших літ.
Кульгавий привид п'яного Війона.
Вас не лякає сива-сива тінь,
І чорна кров, запечена на скроні...
Хай буде так. У вічності. Амінь.
Допоки степом ходять білі коні.

У ліхтарях скінчилася весна...
Оце і називається згасання.
Я перший раз лишився без вікна.
Моя печаль у Всесвіті остання...
"А далі ж як?" – спитаю в тишини.
Вона озветься хриплою струною.
На звук не дочекається луни.
І лишиться до ранку тишиною...

Він же знає, знає Місяченько.
Бо на те він – Місяць, а не хтось.
Всіх, кому було недалеченько.
Всіх, кому дійти не довелось.
Він же знає. Знає та не каже.
Лиш на схилі Чорної ріки
Білим потом, білим потом маже
Лики звірів, виючих в роки...
І щоніч, закутавшись у славу,
Крізь усе князівство степове,
Він кудись на вічну переправу
Жеребця каурого зове...
Ну а потім язиком собачим
Хлебче кров з осикових сердець.
Ні. Мабуть не все іще він бачив...
Бо не йде каурий жеребець.

І здригнеться гілля,
І зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило.
Ось Вам, люди, земля.
Ось Вам піни далекої Лети.
Ви ще трішки живі.
Ще мале вербеня не цвіло.
Білий світ – на шматки.
Чорний Всесвіт – на білі комети.
Щоб у теплій траві
Ваші зрошені стопи звело.
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
Ще не пах деревій.
Ще мале вербеня не цвіло...

Розсувається час.
Розсуваються пізні тумани.
Море. Бриз. І пісок,
Що зсипається з білих долонь.
Що світилам до Вас?
Все на світі триває і тане.
І зліта волосок,
Зачепивщись за чорний вогонь.
Йде від моря дівча.
І всміхається: "Янчику, де ти?"
І ятриться прибій,
І втонути сонцям не дає.
Ось вам, люди, свіча.
Хай зустрінуться два силуети.
Хай з-під Ваших, з-під вій
Занебесніє небо моє...

Зорям важко самим,
Адже зорі до болю осінні.
Вже на диких вітрах
Доіскрилось у ріках вино.
Скоро згаснемо ми.
І завихряться зоряні тіні...
Хай повториться страх.
Хай повториться все від основ.
Білий світ – на шматки.
Чорний Всесвіт – на білі комети.
Ви ще трішки живі,
Це було вже, було вже. Було...
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило...

Гітара зав'яне
На першій струні.
І пирснуть у вічі
Три чорних тюльпани
На жовтім вікні.
І макові свічі.
Розсунуться штори –
Така вже пора.
Прочиняться двері...
І скрипне величність
Старого пера
По сивім папері.
Хай відблиски літер
І вихори свіч
Хтось грає по нотах...
Оранжевий вітер
Остудить за ніч
Мій маковий гнотик.