Роман Скиба - Тінь сови

Я вернувся туди.
В мій ожиновий дощ.
Повен космос води.
Ви одна серед площ.
Просто вечір такий...
Просто осінь і все...
Ліхтарі-нічники
Похилили шосе.
Повен космос води.
Сутінь сяючих товщ.
Ось вам – пес-крокодил...
Ось Вам – я. Ось вам – дощ...
Жук по ринві повзе.
Просто жук, без прикрас.
Нам сьогодні везе –
Просто час такий, час.

"Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду..."
Покотилося пір'ячко
По осіннім меду.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
"Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм..."
Виноградне сузір'ячко
Опаде в лободу.
"Ти не думай, Марієчко,–
Як сказав, то прийду..."
...І зачалась над простинню
Сива тінь кажана.
Злиплась темрява з осінню.
Заридала жона.
Домовик її змучений
Кинув хату мести.
Розметав її кучері
На старенькі листи.
...Жовті свічі засвічені
Тьма стійка, як вино.
Вчуй між віщої ніченьки
Легкий стук у вікно.
Гой, Маріє, Марієчко,
"Гой, Марієчко, Ма..." –
А на згаслім подвір'ячку
Тільки пес та пітьма.
Ясени посходилися,
Місяченько зачах.
Пес в лице її дивиться
В нього вогко в очах.
"Ти змінилась, Марієчко,
Я, напевно, також..."
Покотилося пір'ячко –
Тілом вдарила дрож.
Дві зірчини скотилися.
Аж у серці луна.
Пес в лице її дивиться.
І регоче вона.
...Між хатами безокими
Заблукаєш в дощах.
Йтимуть роки за роками
У собачих очах.
Гой, Маріє, Марієчко,
Розпливуться листи.
І закотиться пір'ячко
В захурдельні світи.
Будуть свічі засвічені,
І нікого – ніде...
Не тремти – це лиш ніченька.
Як сказав – то прийде...

А ти й не бачиш – я стою за шторою.
Мене нема уже четвертий день.
А над твоєю свічечкою хворою
Глухий годинник кашляє і йде.
Ялинка наша мружиться до місяця.
Літає в сні наш добрий древній кіт.
У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.
Навряд чи в ній уміститься і світ.
Згасають тіні. То твій Ангел дмухає.
То замерзають Ельмові огні.
Іде годинник. Сніг іде. Ти слухаєш?
Мене немає. Холодно мені...

Полетимо. Ходи, мала, ходи.
Полетимо. Не все ж у світі тлінне.
Каратами Різдвяної звізди.
Горить чиєсь зображення настінне...
Полетимо. У білу круговерть.
Ти ж так колись хотіла політати.
Хай місяць, переповнений ущерть,
Прикинеться стрибайчиком вухатим...
Твої смереки стануть на рядно,
І залунає інеєвим блиском
Те сиве щастя, що тобі дано –
У перший раз побачити їх близько...

Білий дощ паде, білий дощ.
На Сатурн паде, на Сатурн.
Хоч рубай дикорослий хвощ.
Хоч на ринвах лабай ноктюрн.
Я такий, як сто літ назад.
Я такий, як сто літ убік.
Я смішний, як отой солдат,
Що на старість із війська втік...

А надворі зима.
Ти сьогодні сама
Напуваєш сивіючий гніт.
Хтось шкребеться у тьму,
Мабуть зимно йому... –
Не лякайся, то Місячний Кіт...

Чуєш кроки гучні...
Бачиш тінь у вікні...
Не підходь туди, ради Христа.
Хтось регоче у тьму,
Мабуть чорно йому... –
Помолись, то Господар Кота...

Були в гнідого ноги дерев'яні.
Були в гнідого очі навісні... –
Афіною по чорному майдані
Ти мчала на троянському коні.
Губилось небо в сивих зодіаках
Десь на межі незвершеного дня...
І я тебе жалів. І майже плакав,
Що ти не вмієш падати з коня.

А ті смереки так бояться смерті.
Такі туманні, звихрені такі...
А їхні тіні вже вітрами стерті.
А їхні душі все іще стрімкі.
Десь там під небом, жовтим і далеким,
В сліпих ночах дрижить промерзла гладь.
Шумлять над Стіксом зрубані смереки.
Стоять собі прозорі і шумлять...

Сонце зтекло у шпарку.
Темно, хоч в око стрель.
Ходить по древнім парку
Чокнутий менестрель.
Рве золоті ранети.
Топче нетлінний прах.
Киньте йому монету,
Срібну, як Божий Страх.
Знову земля і небо
Зшиті косим дощем.
– Що тобі, хлопче, треба?
Може подати ще?
Ставить кущам підніжки.
Падає в чорну стинь.
Вистав, бідаче, ріжки,
Бороду відпусти.
Тчуть павуки тенета
На чотирьох вітрах.
Тане в руці монета.
Скапує Божий Страх...