Роман Скиба - Тінь сови

Цоки-цоки, білий сніг...
Сутінь голубина.
Дайте вершнику нічліг.
А коневі сіна.
Кінь усім своїм гріхам
Протиставить версти.
– Хто ти, хлопче, князь чи хан?
Доки маю везти?
На долоні – далина.
На червоній – сива.
І така з криниць луна,
Що йти несила.
Кануть тіні ластів'ят
В лона сірих відер.
Буде й вершнику – vivat.
І коневі – вітер...

Біла тінь горішка.
Дзвін дощу гортанний.
Лесбіянка-кішка.
Біля ніг Діани...
Припиніть розмову.
Проминіть зупинку.
Загубіть підкову
На лункому ринку...
Дайте мені неба.
Дайте мені ночі.
Тільки без потреби
Не дивіться в очі.
Сядьте на сходинку
Поблизу паркана.
Хай дурні будинки
Хвицають Аркана...
Вигне спину киця...
Панни ж мої, панни...
Завтра й вам присниться
Біла тінь Діани...

І приходить той час.
І на вітрі шаліють коти.
І щаблями антен хтось у білому долу спускається.
Вічний промінь дзвенить.
Треба тільки сказати "Прости".
Вічний промінь дзвенить.
Я ридаю. Здається так каються...
Це ще важче часом, ніж у двадцять не бути старим,
Ніж у місяць нісан не кричати по ночах,
як водиться.
У котячих очах задзеркально відсвічує грім...
То Михайло Булгаков надламаним сміхом заходиться...

А степ розораний
Рудими зорями.
Над лепрозорієм
Гудуть вітри.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Цілуйте камені
Медвідь-гори.
Вона кошлатиться
На сивім заході.
А ви у захваті,
А ви в шалу.
Повстали з праху ви.
І стали птахами.
І крильми змахує
Ваш батько Лунь.
Ковтайте темряву
Вічми прозорими.
Вдихайте порами,
Як ворожбу.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Бо там за горами
Дружини ждуть...

Коли у пустелі у них закінчувалася вода –
вони вбивали верблюдів і пили їхню кров.
Потім, щоночі їм снилося,
як з гілки сухого дерева
до піни в горлі хрипить ворона.
Іноді вони помічали, що у ворони червоні очі.
І тоді їх знову мучила спрага.
Так вони ставали собою...

Тихіше, панове, тихіше, – там дзвони...
Хтось ходить по вулиці в чорнім плащі.
Він чорний, як сонце. А сонце – червоне.
І виснуть на вишнях воскреслі хрущі.
Тихіше, панове, тихіше, – ви гірші...
Там дзвони, там дзвони – то ж вийдіть на шум.
Ви чули: піднялися ціни на вірші...
Ви чули: а я їх уже не пишу...

Нічка чорна, як душа.
Братчики, не спіть...
Там у тінях спориша
Шастає ведмідь.
Чули стогін? То не птах...
Господи, прости...
У глухих очеретах
Водяться чорти...
Вітер димом зависа.
Буками трясе.
Помоліться в небеса.
Це іще не все.
Ясінь білий, мов хорват.
Вгору пне персти.
Світить в небі вікна хат,
Щоб і нам дійти...

А ти й не знаєш –
погано мені. Погано.
По цілім світі
на жовто палає дощ.
Ще зовсім рано.
Туди іще зовсім рано.
Ще сич не квилив.
Ще тінь не зтекла із площ.
Тут ходять люди.
На чорта вони тут ходять?
Дерева п'яні,
хитаючись, стануть в ряд...
І буде спалах.
І впаде іскра на протяг.
Замре і згасне.
Рукописи ж не горять...

А нам з тобою ні-ні та й холодно.
Твій плащик жовтий стікає в осінь.
Далеко ще до приїзду Воланда.
Та й до Різдва іще часу досить...
А ми з тобою бродячим парками...
Дивися – білка. Ну он же – бачиш?
А бідне сонце об'їлось хмарками.
– Ну що ж ти, сонце? – Та так. Бо смачно ж...
А ти волосся даруєш вітрові.
І розсилаєш по білій шиї.
Тікаймо звідси під ясен віттявий,
Бо сизе небо дощем прошиє...
Ця печериця з розкішним равликом...
Цей дух озонний, цей кіт пропащий...
Блискоче світ, наче пізнє яблуко.
Але чому в тебе ЖОВТИЙ плащик.

Сніг. Завтра перший сніг.
Завтра? Звичайно, завтра.
Інії вже рясні.
Вже догоряє ватра.
Ніч. Завтра перша ніч.
Наша з тобою, перша.
Чуєш? Кричать півні,
В космос дзьоби задерши...
Жерсть... Небеса, як жерсть.
Жар від листків опалих...
Маєш високу честь –
Мій поправляти шалик.
Осінь. Туман. Антракт.
Схили гілок пологі.
Начебто просто так.
Очі у нас вологі...