Роман Скиба - Тінь сови

...А пам'ятаєш, ти писала:
"Ромчику мій маленький,
Ромчику мій дорогий..."?
– Цей лист був дуже сентиментальний,
і я часто над ним ревів.
Потім ти сказала, що він загубився...
Але ж Він не міг загубитися –
Листи не горять і не губляться.
Як і рукописи. Правда вони жовтіють.
Та що поробиш, - такий вже колір розлуки.
Зрештою, листя теж жовтіє.
А я люблю жовте листя.
Ти ж пам'ятаєш,
Яким місяцем мене мають назвати...
Ти все пам'ятаєш. Каркуша...
Я хотів... Я хотів тобі...
Жахи. Я знову реву.
Мабуть, осінь уже закінчується...
Запали сірничок, і кинь його на вітер.
Хай буде так...

Сутінки. Вічні сутінки.
Боже, чому ж так темно?
Ні ліхтаря-супутника,
Ні світлячка таємного...
Місяця, дайте місяця!
Трохи. Ну хоч би чвертку.
Так, що й в портфелі вміститься,
Або хоча б в конвертику...
Чудонько моє, чудонько...
Щічки ж мої солоні...
Мокра. Холодна. Дощу донька.
З краплею на долоні.

Так буває інколи.
Так буває.
В час, коли спалахують ясени.
Біле місто з білками
І трамваями
Відлітає в Африку до весни.
І летять церковиці
І будинки...
І летять проспекти, і сипле сніг...
Наче казка мовиться
З серединки,
Наче ти всміхаєшся уві сні...
...Обганяєш ластівок
В сивих ластах.
Нам нестача палива – не закон.
Лиш би нам не впасти би.
Лиш не впасти би.
І не зіштовхнутися з літаком.

А пам'ятаєш, ти писала... Ти все пам'ятаєш...
Каркуша... А листи не горять і не губляться... Як і рукописи...
Правда вони жовтіють... Запали сірничок...
Ну здрастуй...

Впадає Стікс у Чорне-Чорне море,
Де по ночах ридає Поліфем,
Де сонце мокре, тануче і хворе,
Складається з неправильних морфем.
Там звикли риби до зелених бликів,
Там звикли чайки до зелених хвиль,
Там сплять вітрила, змерхлі і великі,
З тих самих пір, з яких триває штиль...
Та прийде день і бризне грім сталений.
І буде вітер, вітер з-під і над...
І в нім забудуть злякані Сирени
Високі звуки власних сиренад...
... І лиш весло з Харонового плоту
За двісті миль до паралелі ікс
Нам нагадає із коловороту,
Що тут колись впадав у море Стікс...

Тс-с... Я чую голуба у твоїх грудях...
За шумом крил
Я здогадуюся, що він сивий.
Шкода, що я не можу
Погодувати його з руки –
Він, мабуть, так любить
Кришений хлібчик...
Кожного вечора,
Коли з Місяця падає листя,
Я молюся лише про одне, –
Щоб твій голуб не випурхнув в небо,
Раніше моєї голубки...

Тьмяно проступить в небі тугім
Кров королів крізь обрій.
Бачите замок? Чуєте грім?
Плескайте люди добрі...
Там на полотнах тисячі літ
Дихають очі сірі...
Блимають нетлі. Скапує лід.
Буде і вам по вірі...
Стихне у вухах дзенькіт рапір,
Рипне петля на брамі.
– Дайте цигарку, пане Шекспір.
– Вибачте, ми у храмі...

Вона стрімка, оголена і світла,
Мушкет підніме з мокрої трави...
І ти на хвилю задихнешся вітром,
Відчувши над собою Тінь Сови.
І дзенькне постріл. Білий і неточний.
І вп'ється в серце гудзик золотий.
Лежи в траві і не заплющуй очі, –
У цьому світі вбитий тільки ти...
А блиск вишень, в якім ще є потреба,
То лиш дощів оранжеве злиття...
А кров на голубім мундирі неба, –
То сонце – Божий орден за життя...

Стихне на восьмім валу
Юної чайки екстаз...
Вітер лоскоче стрілу –
Море хитається – Раз!..
Ми тут самі, чи не так?
Мокро дрижить тятива...
Пальці мертвіють і в такт
Море хитається – Два!
Постріл. Усмішка. Політ.
Все. Отепер говори...
Місяць – прострелений плід.
Здрастуйте. Вибачте. – Три!

Привіт, маленька. Здрастуй, я пішов.
Бо в сонця колір квітів Маргарити.
І скрип моїх подертих підошов
Сильніший від бажання говорити.
Хай буде шумно! Хай кричать коти!
Хай вибухають яблука червоні...
Бо дика гілка може прорости
Дитячим пістолетом біля скроні.
А рівно в північ вдарить листопад.
І мокpі лавки кануть в кpуговеpті.
І в сивім світлі паpкових лампад
Не буде ані стежки, ані смеpті...