Борис Гуменюк - Вірші з війни

05.01. 2014

Під Слов’янськом бої. А у нас під Маріуполем напруга така, що в бійців суглоби вискакують зі своїх місць і кришаться зуби.

Тримаємо фронт, тримаємо за наших побратимів зброю — не кулаки, немолодий «Афганець» тримається за серце і крадькома, щоб не побачили й не відрахували з батальйону, ковтає валідол. «Семінарист» однією рукою теребить вервицю і самими губами мовить БогородицеДіво і ОтчеНаш, а іншою до хрускоту пальців стискає зброю. «Студент» з Могилянки раз за разом протирає запітнілі окуляри і нервово клацає затвором. Я теж хочу чи то кави, чи то гранчак спирту, чи то обернутись і завити вовком.

Нараз сигнал тривоги. Бойовий виїзд. Перша рота.

Нелюди прийшли з боку моря, з нелюдської сторони, і обстріляли з міномета наших прикордонників. Наших було дев'ятеро, ті напали на них втридцятьох, одного вбили, ще двох важко поранили.

Пацани такі вмотивовані, такі злі, жадають по- мститися за своїх братів, що нормально на війні для воїна. Кажуть: піймаємо — в полон не візьмемо жодного. От тільки ті дурнуваті КАМази так

повільно їдуть, що хоч бери та й вистрибуй за борт і біжи піхотинцем на місце бою.

А Маріуполь з околицями потроху звикає, що тут базується батальйон, як перед тим звик Бердянськ — день за днем усе більше «Слава Україні» — «Героям Слава», синьо-жовтих прапорців, гудків клаксонів і дівочих усмішок. Особливо — дівочих усмішок.

Зі спостережень бійців: переважна більшість місцевих мешканців за нас, та, власне, вони — це ті самі ми, усі ми одна сім'я, просто дехто щось не так зрозумів чи заплутався.

Ми — це місцеві рибалки, які під обстрілом, ризикуючи власним життям, винесли з поля бою загиблого і двох поранених прикордонників.

Ми — це один із керівників Донецької міліції, який вивів увірений йому особовий склад на допомогу нашим бійцям, а тим, які не з’явилися, тому що бояться чи симпатизують ватникам, обіцяв начистити пику і натягнути «глаз на жопу».

Ми — це літні жіночки, які приносять бійцям сир, сметану, абрикоси, скрушно зітхають і без кінця «бєрєґі вас Ґаслодь, роднєнькіє».

Ватники розділилися. Двома групами — 17 і 13 осіб відходять суходолом у бік грьобаного Таганрогу.

Велика територія для зачистки — а «ловушки», а міни, а розтяжки, а всяка інша хрєнь, а снайпери — наші викликають на підмогу другу роту.

Поле за полем, балка за балкою, яр за яром, двір за двором — і так добу — без їжі, без води, без сну, без сходити до вітру.

Знайшли місце, де стояв міномет і вівся обстріл наших прикордонників. Залишки зброї вражають наших спеців. Нові технології. Ще не бачили такого. Працювали вишколені профі.

Місцеві допомагають. Селяни, рибалки — та усі — показують, де ховаються ватники, контрабандисти, видають цілі арсенали зброї.

Убивць цього разу не піймали. Цього разу. Вони встигли добігти до кордону і заскочити на свій бік.

Наші бійці постояли на кордоні з кацапією. подивилися ворогам очі в очі чи, точніше, бінокль у бінокль, а потім показали їм те, що зазвичай показували ворогам козаки, приспустивши штани, і сказали, щоб чекали на нас в гості у Таґанрозі.

06.06.2014