Борис Гуменюк - Вірші з війни

А потім він сказав — почекай ще одну вічність
Ти жінка ти зможеш
І записався в батальйон

Минає ще одна вічність
Щонеділі перед тим як іти до церкви
Мати заплітає Марійці косу і дивується
Що в її 19 у неї так багато сивого волосся
А цього разу нащось згадує
бабусину сестру тітку Теклю
Яка ще на ту війну провела хлопця
А він не повернувся
На все життя залишилася самою
Хоч би дитину була він нього народила
А так — що ж

У дорогу Марійку проводжало все село
Найняли автівку з водієм за бензину
(Чоловік категорично відмовився
взяти бодай якісь гроші)
І два дні зносили
Сало крупу борошно цукор мед олію
Натільні хрестики з Почаєва (щоб кожному)
Проскурки із Зарваниці
Білизну чай каву
І все що Бог послав у селі людям
Всього 5 тонн

Назвемо його Андрійко
Хоча бійцю не можна мати імені
У нього лише позивний і псеедо
Від самого ранку відмивав руки
І обличчя і волосся і взуття і одяг
Від порохових газів від землі
яка пов'їдалася в шкіру
Від мастил якими чистив зброю
І від війни яка в'їлася в серце
Особливо від війни
Милом пральним порошком піском шампунем
Лимонним соком і бозна-чим
Ви пробували колись у душі відмитися від війни?
Найбільше він хвилювався за свої руки
Посічені з обламаними нігтями
з болючими занозами з мозолями
Які від зброї з’являються не там
де це буває зазвичай
Від лопати чи граблів

Він був занадто юний щоб розуміти
Що його руки мріє виліпити кожен скульптор
Його руки мріє оспівати кожен поет
У таких руках мріє опинитися кожна жінка
Тому що у нього руки чоловіка воїна
Бога війни

Коли Марійка з'явилася
в розташуванні батальйону
Її зустріли радісними вигуками і свистом
Наче олімпійську чемпіонку з гімнастики
Яка зібрала все золото
Наче кінозірку яка отримала Оскар і що там ще

Коли проводжали зніяковілого Андрійка
На побачення з Марійкою
Кожен намагався доторкнутися до нього
поплескати по плечу
Мовляв давай мужик ми у тебе віримо
покажи себе
Будемо тримати за тебе кулаки

Андрійко повернувся рано-вранці
Навшпиньках пройшов до свого спальника
Щоб нікого не потривожити
Склав у кутку зброю
Бо бійцю навіть на побачення
не можна без зброї
А коли побачив що я не сплю
Самими губами прошепотів одну-єдину фразу
Вона цілувала мої руки
Уявляєте?
Блаженно посміхнувся вдихнув на повні груди
І за мить пірнув на саме дно
глибокого короткого сну

Ці чайки над полем бою — вони такі недоречні
Я ще можу зрозуміти круків
Вони здавна живляться плоттю загиблих воїнів.
Причому крукам байдуже —
Це плоть наших героїв чи наших ворогів
Не знаю чи варто за це ображатися на круків
Як би не було боляче

Я ще можу зрозуміти голубів
Вони звикли порпатися у людському смітті.
Навіть якщо вони будуть висмикувати волосся
Що злиплося від крові
з простелених навиліт голів
І вистелять ним свої гнізда
Я зрозумію їх

Я розумію горобців
Ці просто хочуть їсти
Вони з радісним цвіріньканням
Видзьобують із кишень і речмішків загиблих
(Лише випадково торкаючись очниць)
Залишки хліба печива цукру кави
І всього того що дісталося горобцям
Як військові трофеї
І вже ніколи не буде потрібне загиблим

Горобців я можу зрозуміти
А чайок — ні
Вони кружляють над полем бою
Над полем де лежать мертві
У променях сонця що сходить і заходить —
рожеві
Я переконую себе що це вони в променях сонця
Не у крові
Що це тільки фламінґо бувають рожеві
Від кількості спожитих креветок
Що чайки не можуть так швидко порожевіти
Від спожитої плоті загиблих з обох боків
(Принаймні щоб досягти
такого орнітологічного ефекту
Війна повинна була б тривати не один рік)

Вони кружляють над полем бою
Над полем яке тепер не знати як орати
Як будувати на ньому житло
Як сіяти хліб
Як народжувати дітей

Вони кружляють над полем бою
Падають униз
Хапають здобич
І через наші позиції летять до моря
Зчиняють бійки
І трапляється впускають здобич
Шматки людської плоті падають нам до ніг
(Найприкріше що ми не знаємо —
Це шматки плоті наших друзів чи наших ворогів)