Александр Олесь - Твори

Гриміть, потоки, летіть по горах,
Несіть долинам пісні весняні,
Будіть тривогу в німих просторах,
П'яніть тверезих, потоки п'янії
Щоб зашуміли ліси зелені,
Щоб налетіли вітри шалені,
Щоб завернули волю зрадливу
На наше поле, на нашу ниву.

Чом ти між нами, чом не на ниві,
Де твої сестри-волошки цвітуть,
Там, де воркують колосся щасливі,
Там, де джмелі під квітками гудуть?

Вернешся ти — і тебе не пізнають:
Личко зів'яло… на віях роса…
«Де ти, о сестро, блукала, — спитають,—'
Де твоя, сестро, змарніла краса?»

В відповідь ти тільки глянеш з журбою,
Схилиш голівку свою до землі…
Стануть волошки в сльозах над тобою,
З жахом одскочать од тебе джмелі.

Скільки пісень нам співець проспівав,
Скільки нам кинув під ноги
Маків червоних і білих купав!
Тих, що в полях і на багнах зривав,
Тільки б заслати дороги…

Вдень і вночі ми по вулиці йшли,
Весело ловлячи звуки,
Що ж ми співцеві натомість дали?
Може, вінок ми за пісню сплели?
Ні, ми занадто убогі й малі,
Щоб кобзаря зрозуміти…
Стогоном був він німої землі,
Сльози і кров він носив у полі,
Кидав же перли і квіти.

Ані робітництва, ні панства,—
Маленькі дрібні куркулі…
На смітник цього громадянства
Він викинув перли свої.

Давно їх вони позбирали
І чванились навіть разком,
Хоч би вони словом згадали
Того, хто лишивсь жебраком.

Фіалки сліпий продає:
«Візьміть хоч за хліба кавалок!..»
Ах, серце розбите моє —
Теж повне пахучих фіалок.
Вони не почули благань,
Не кинули хліба сліпому…
О серце розквітле, зів'янь:
Фіалок не треба нікому!..