Александр Олесь - Твори

Ганьба мені, ганьба мені!
Замовкніть, срібні струни,
Бо цілий край кона в багні,
І скрізь мерці і труни.

Ні! Хочу ліру я розбить,
Узяти сурму мідну
І нею з гір мерців будить
І Україну бідну.

Лишу я співи про красу,
Забуду власні жалі
І з гір високих понесу
Народові скрижалі.

Долини сплять, а я на горах
Один на цілу ніч стою,
Шукаю в небі, в добрих зорях
Зорю недобрую свою.
Шукаю я, щоб їй віддати
Назад усі дари її,
І тут на горах заридати
І сльози виплакать свої.

Чого могла ти так боліти,
Від чого серце билось так,
Що розірвалися граніти
І залишивсь навіки знак.
Куди потоки сліз лила ти,
Об що ти билаея грудьми?..
Чолом тобі, о земле-мати,
Уклін мій, страднице, прийми.

Даремно все… і голос єсть, і кобзу маю,
Рука ж моя не хилиться до струн…
Про що тобі, мій краю, заспіваю,
Про що тобі заграю серед трун?..

В які слова вложу свою журбу безкраю,
І як підкажуть їх могили і хрести?..
О мертвий мій, о мій цвинтарю-краю! —
Коли ж труну свою розіб'єш ти?..

І як би голосно про тебе заспівав я,
Коли б єдиний рух рукою ти зробив…
Коли б прокляв віки свого безслав'я,
Зневажив би недолюдків, рабів.

І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,
В моїх піснях заграє дзвін мечів…
І ледве ти ім'я своє згадаєш,—
В побідний гімн обернеться мій спів…
. . . . . . . . . .

Сиджу один… журюсь самотньо на руїні,
Співаю щось помалу і без слів…
Нудні мої пісні, як нудно на Вкраїні
Серед могил і зламаних хрестів…

Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
«Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили
І згноїли…
Кра-кра-кра!

В хаті холод,
В шлунку голод…
А з попом у хату з хати
Ходе смерть дари збирати і
Піп з кишенею пустою,
Смерть вмирав під вагою,
Чорт на скрипці ззаду гра,
Топче трупи… кра-кра-кра!

Що ж ви дивитеся? — Плачте».
— Чорні ворони, — не крячте…
Ми оглухли, — ми глухі…
«Як же стали ви такі?»

Нас дурманом обпоїли,
В наші вуха цвяшки вбили,
Наші голови скрутили
І такими жить пустили…

День ми днюєм, ніч ночуєм,
Все ми бачим, а не чуєм,
І ніяк ми не згадаєм,
Що зробилось з нашим краєм,
І не знаєш, — божевільні,—
Чи в неволі ми, чи вільні…

Раз ми вільні,— нащо військо?
«Що в кишені?» «Як назвисько?»
А не вільні,— чом до січі
Нас ніхто уже не кличе?

Нагло ворони знялися,
Буйним сміхом залилися…

«Кра-кра, — вільні! Кра-кра, — вільні!
Божевільні, божевільні…»

Не ніч-страховище лякає,
А чим зустрінем світлий день…
В порожніх душах в вас немає
Ні слів, ні квітів, ні пісень.

Ах, нащо співи, привітання,
Коли б було в нас каяття,
І гнів, і сором, і бажання
Ясного, вільного життя.

Коли б ми обрії широкі
Життя нового обняли
І з пущ, з ярів лю'дські потоки
На гори, вгору повели!

Хай літають вітри, хай сміються громи,—
Ми не звернем з своєї дороги,
Ми розіб'єм вітри молодими грудьми,
Грім заглушать пісні перемоги.

Тільки той досягає мети, хто іде,
Тільки той, хто горить, не згорає,
Стеле килим для нього життя молоде,
Смерть вінок йому вічний сплітає.

Вище ж прапор ясний! Більше віри в борні,
Глибше сумніви, стогоии, сльози:
Пролітає життя на крилатім коні,
Розкидає квітки по дорозі.

Із панських прихвоснів-рабів
Ми людьми з прізвищами стали
І вголос прізвища сказали
Під зле сичання ворогів.

З своїх подертих сорочок
Ми прапор в темну ніч пошили
І кров'ю власною скропили
При тихім сяєві свічок.

Ми йдем до кращого життя,
Нам мрія шлях квітками вслала,
Однаково: потала так потала!
Але назад немає вороття…