Ірина Жадан - Вересневі пісні. Вірші

Є край, де гомонить сама луна,
Виблискує, мов дзеркало, відлуння
і відображень відголоски струнні —
Як хвилі золоченого руна.

Скарбниця дорогих самотніх слів,
Розсіяних у місячному полі —
Там час, як плугатар, іде поволі
На дзвін у кузні сивих ковалів

Вогонь надії в кузні не згаса.
Стучать, мов серце, молоти любові
По крапельках роси – відлуннях крові —
То з відображень постає краса.

На чужині – усе пустеля, люде,
Серед пісків, а чи серед снігів.
А їй тепер все маритися буде
Весняний дощ
У відбитків підків.

Прийшов, як ходять зими невблаганні,
В кольчузі вояка північний скальд.
Терни з вінця поета у вигнанні
Приніс тобі закоханий Гаральд.

…Літа твої – як квіти на жертовник.
Скінчилось все. Сліпий чернець поклав
На стіл
Твій золочений молитовник —
І мовчки плакав мудрий Ярослав.

Солодкий щем – то ностальгія.
Це – не любов, не каяття.
Це той вогонь, що не зігріє.
Він тільки спалює життя.

Ти ніж точив.
З-під легкого ножа
Зривалося: чужа,
чужа,
чужа.

Душа хворіє на розлуку,
Даремну тяготу чекання.
Та від коханого, як радість,
Вона приймає і страждання.

Тебе я згадую при зорях
І шепочу: «Великий Боже,
Мені щаслива і розлука,
Якою ж зустріч бути може…»

Краса – то тавро нелюбові,
Жорстоке одвічне тавро.
Спасибі на доброму слові —
Хай буде воно на добро.

Казали: калина красива.
Серед різнокольорних трав
Була вона гарна на диво,
Коли її сум огортав.

Заплаче вона – тихе свято —
Напитися з неї роси.
А ій вже повік не зламати
Закляття цієї краси.

Мій дім – як пуп`янок лілеї,
Де оселився ельф малий.
Сонцеволоса Лорелея
співа, де вітроньки гули,
й розбитих човників ескадра
Хвильми зцілована на смерть.
Ночеволоса Клеопатра
Уже наплакалася вщерть.

Нап’юся з криниці, підносячи глека,