Іван Котляревський - Енеїда [Энеида]

Лунь – хижий птах родини яструбових, зараз зустрічається рідко, хоч водиться на Україні майже повсюдно. Нар.: «Щоб тебе лунь вхопила!» (Номис. – С. 73).

Мені дай зараз за роботу – Сівілла уже вдруге нагадує про плату (вперше: «…і мені що перекинь» – III, 17), заздалегідь хоче вирвати плату за послугу, хоч добре знає звичай: наперед не платять. Еней пропускає повз вуха домагання скупої баби-яги, і та, ніскільки не образившись (торг є торг), продовжує давати свої настанови, а потім веде до пекла. Плату вона одержить уже після повернення з пекла.

Мусовать – міркувати, зважувати.

В лісу великому, густому, Непроходимому, пустому – у книзі мовознавця А. Непокупного це місце коментується так: «Тут увага мимоволі спиняється на слові пустий, яке контрастує зі своїми попередниками – густий, непроходимий (порівняймо прислів'я де густо, де пусто}, хоча воно й стоїть в одному ряду з ними як однорідне. Проте враження несумісності складається лише в нашого сучасника. Що ж до українського читача кінця XVIII ст., якому була адресована «Енеїда», то без сумніву прикметник пустий у поданому контексті він недвозначно сприймав як синонім дикого. Саме від слова пустий, дикий і утворилася назва, якщо скористатися виразом Котляревського, лісу великого, густого, нелроходимого – пуща» (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. – К., 1979. – С. 99; див. також коментар: III, 132– «Ходили в північ по пусткам»).

Згідно з античними міфами, той, хто хоче повернутися назад з підземного царства Плутона, мусить мати при собі золоту гілку з чарівного дерева – символ життя. Взагалі золота гілка в легендах.багатьох народів – чудодійний талісман, який відкриває дорогу в недоступні місця або до скарбів. І. Котляревський переосмислює цей міф у дусі української народної творчості, легенд, пов'язаних з прадавнім, ще доби язичества, святом Івана Купала. Раз на рік, рів но опівночі в Купальську ніч (з 23 на 24 червня за ст. ст.) десь у глухому, дикому лісі зацвітає папороть. Хто зірве чудесну квітку папороті, той опанує таємничими силами, матиме змогу здійснити свої бажання, добуде закопані скарби і т. ін. Зірвати квітку папороті дуже нелегко не тільки тому, що вона рідко трапляється, а й тому, що її стережуть злі духи, нечиста сила. Інколи, щоб добути цю квітку, входять у спілку з нечистою силою. У наступних 29 – 33-й строфах поеми Еней у пошуках і добуванні золотої гілки зустрічає такі ж перешкоди, як і герої народних казок та легенд у походах за квіткою папороті. Народні купальські легенди використав і шанувальник «Енеїди» російський письменник М. Гоголь у повісті «Ніч під Івана Купала».

Бичня – обора, загорода для волів.

Година балагурна – слушна година.

Закамешились – забігалися, заклопоталися.

Починається прийняте у стародавніх греків та римлян гадання на кишках і тельбухах забитих у жертву богам тварин. У нашого народу такий звичай не зафіксований. Тут, як і в багатьох інших місцях, бурлескне поєднання античності з сучасною І. Котляревському українською дійсністю служить щедрим джерелом комічного. Православні попи і дяки в ролі язичницьких жерців! Треба пригадати, що християнська церква не велить особам духовного сану не те що вбивати (хай і тварин), а навіть носити зброю. Про рідкісні історичні винятки не говоримо. Наприклад, благословення православною церквою збройної боротьби проти татарського іга напередодні Куликовської битви 1380 р. Нагадаємо поєдинок перед битвою ченця Пересвєта з татарином Челубеєм (В «Енеїді»: «Чернець Мамая як побив»; IV, 40) та ін.

Прасунок (фрасунок.) – скорбота, незгода. Прасунок лихий – зла неміч (К.).

Шкапові чоботи – тобто чоботи, пошиті з кінської шкіри.

Не галіте – не поспішайте. Галити – квапити, гнати притьмом (див. також: «На бой дивитись всяк галивсь» – VI, 125).

Сон – це брат смерті. Тому біля самого входу в підземне царство Плутона (царство мертвих) перебувають Дрімота і Зівота. Подібні уявлення живуть в українській народній демонології. Так, у «Лісовій пісні» Лесі Українки «Той, що в скалі сидить», хоче забрати вбиту зрадою коханого лісову русалку Мавку в царство «тьми й спокою», «в далекий край, незнаний край, де тихі, темні води спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі…» (Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К., 1976. – Т. 5. – С. 269).