Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Той блукає за морями,
Світ перепливає,
Шука долі, не находить —
Немає, немає!
Мов умерла. Інший рветься
З усієї сили
За долею, от-от догнав
І бебех в могилу!
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля,
Тілько торба, а з торбини
Виглядає доля —
Як дитинка; а він її
Лає, проклинає
І жидові заставляє.
Ні, не покидає.
Як реп’ях той, учепиться
За латані поли
Та й збирає колосочки
На чужому полі,
А там снопи… а там скирти,
А там… у палатах
Сидить собі наш сирота,
Мов у своїй хаті.
Отака-то тая доля,
Хоч і не шукайте.
Кого любить, сама найде,
У колисці найде.

Так коло полудня в неділю,
Та на Зелених ще й святках,
Під хатою в сорочці білій
Сидів з бандурою в руках

Старий козак.
«І так, і сяк,

І треба б то, і шкода.
Ні, буде треба, хоч два года
Нехай по світу поблукає
Та сам своєї пошукає,
Як я шукав колись. Ярино!
А де Степан?» – «А он під тином,
Неначе вкопаний, стоїть».
«А я й не бачу! А ідіть
Лишень сюди; та йдіть обоє!..
Ануте, діти, отакої!» —

І вдарив по струнах.
Старий грає, а Ярина
З Степаном танцює!
Старий грає, примовляє,
Ногами тупцює:

«Якби мені лиха та лиха,
Якби мені свекрівонька тиха,
Якби мені чоловік молодий,
Та другої не любив, не любив.

Ой гоп, чики-чики!
Та червоні черевики,
Та троїсті музи´ки, —
Од віку до віку
Я любила б чоловіка».

«Ой гоп, заходивсь,
Зробив хату, оженивсь,
І піч затопив,
І вечерять наварив».

«Ану, діти, отак, діти!» —
І старий піднявся.
Як ударить, як ушкварить
Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,
Уродив постернак,
А петрушку
Криши в юшку —
Буде смак, буде смак.
Ой так, таки так,
Оженився козак,
Кинув хату
І кімнату
Та й потяг у байрак».

«Ні, вже не те, підтопталась
Моя стара сила,
Утомився; а все це ви
Так розворушили,

О бодай вас! Що то літа!
Ні, вже не до ладу,
Минулося. Іди лишень
Полудновать лагодь,
Гуляючи, як той казав,
Шматок хліба з’їсти.
Іди ж, доню, а ти, сину,
Послухаєш вісти.
Сідай лишень. Як убили
Твого батька Йвана
В Шляхетчині, то ти ще був
Маленьким, Степане;
Ще й не лазив…» – «То я не син,
Я не син ваш, тату?..»
«Та ні, не син; стривай лишень.
От умерла й мати,
Ти й зостався; а я й кажу
Покойній Марині,
Таки жінці: „А знаєш що!
Возьмім за дитину“, —
Тебе б то це. „Добре“, – каже.
От ми й спарували
Вас з Яриною докупи…
А тепер осталось —
Ось бачиш що? ти на порі,
І Ярина спіє…
Треба буде людей питать!
Та що-небудь діять!
Як ти скажеш?» – «Я не знаю,
Бо я думав теє…»
«Що Ярина сестра твоя?
А воно не теє…
Воно просто, як любитесь,
То й жінкою буде.
Та перш ось що! треба буде
І на чужі люди
Подивитись, як живуть:
Чи орють,
Чи не на ораному сіють
І просто жнуть,
І немолоченеє віють,
Та як і мелють, і їдять —
Все треба знать.
Та от як, брате: треба в люди
На год, на два піти
У наймити;
Тойді й побачимо, що буде.
Бо хто не вміє заробить,
То той не вмітиме й пожить.
А ти як думаєш, небоже?
А коли хочеш, сину, знать,
Де лучче лихом торговать,
Іди ти в Січ; як Бог поможе,
Там наїсися всіх хлібів.
А я їх їв.
І досі нудно, як згадаю!..
Коли заробиш, принесеш,
А не заробиш, поживеш —
Моє добре; та звичáю
Козацького наберешся,
Та побачиш світа, —
Не такого, як у Братстві ,
А живі мисліте
На синьому прочитаєш;
Та по-молодечій
Будеш богу молитися,
А не по-чернечій
Харамаркать. Отак, сину.
Помолимось Богу
Та сивого осідлаєм —
І гайда в дорогу!
Ходім, лишень, полудновать.
Що ти там, Ярино,
Змайструвала?» – «Уже, тату».
«Отаке-то, сину!»

Ні їсться, ні п’ється, і серце не б’ється,
І очі не бачать, не чуть голови,
Неначе немає, ніби неживий,
Замість шматка хліба за кухоль береться;
Дивиться Ярина та нишком сміється:
«Що це йому стало? ні їсти, ні пить,
Нічого не хоче! чи не занедужав?
Братику Степане! що в тебе болить?» —
Очима спитала. Старому байдуже,
Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,
А сіяти треба, – старий розмовляє,
Нібито до себе. – Анумо вставать.
Може, до вечерні ще пошкандибаю.
А ти, Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба встать
Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику!
Чого-бо ти плачеш?
Усміхнися-бо до мене.
Хіба ти не бачиш,
Що я плачу!.. Розсердився
Бог знає на кого
Та й зо мною не говорить.
Заплачу, єй-богу,
Та й утечу… ось побачиш.
Скажи-бо, Степане!
Може, справді нездужаєш?
Я зілля достану,
Я побіжу за бабою —
Може, це з пристріту?»
«Ні, Ярино, моє серце,
Рожевий мій квіте!
Я не брат тобі, Ярино!
Я завтра покину…
Тебе й батька си´ротами…
Де-небудь загину,
І ти мене не згадаєш,
Забудеш, Ярино,
Свого брата…» – «Перехрестись!
Єй-богу, з пристріту.
Я не сестра! Хто ж я така?
О Боже, мій світе,
Що тут робить?.. Батька нема,
А він занедужав,
Та й ще умре!.. О Боже мій!
А йому бадуже,
Мов сміється надо мною.
Хіба ти не знаєш,
Що з тобою і татуся
Й мене поховають!..»
«Ні, Ярино, я не умру,
А тілько поїду
Од вас завтра… а приїду…
На той рік приїду —
Вже не братом, з Запорожжя.
А за рушниками…
Чи подаєш?..» – «Та цур тобі
З тими старостами!
Ще й жартує!..» – «Не жартую,
Єй-богу, Ярино! —
Не жартую…» – «То це й справді
Ти завтра покинеш
Мене й батька… Ні, жартуєш.
Скажи-бо, Степане! —
Хіба й справді я не сестра?..»
«Ні, моє кохане!
Моє серце!» – «Боже ти мій!
Чом же я не знала?
Була б тебе не любила
І не ціловала.
Ой, ой, сором! Геть од мене!
Пусти мої руки!
Ти не брат мій! ти не брат мій!
Муко моя! муко!»