Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

І примиренному присняться
І люде добрі, і любов,
І все добро. І встане вранці
Веселий, і забуде знов
Свою недолю. І в неволі
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов.
Коло осеннього Миколи,
Обідрані, трохи не голі,
Бендерським шляхом уночі
Ішли цигане. А йдучи,
Звичайне, вольниє, співали.
Ішли, ішли, а потім стали.
Шатро край шляху розп’яли,
Огонь чималий розвели
І кругом його посідали.
Хто з шашликом, а хто і так,
Зате він вольний, як козак
Колись-то був. Сидять, куняють,
А за шатром в степу співає,
Неначе п’яна, з приданок
Додому йдучи, молодиця:

«Ой у новій хаті
Полягали спати,
Молодій приснилось,
Що мати сказилась,
Свекор оженився,
Батько утопився.
І… гу…»

Цигане слухають, сміються.
«І де ті люде тут возьмуться?
Оце, мабуть, із-за Дністра,
Бо тут все степ… Мара! Мара!»
Цигане крикнули, схопились.
А перед ними опинилось
Те, що співало. Жаль і страх!
В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на руках повиступала
Од стужі кров; аж струпом стала.
І довгі коси в реп’яхах
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а потім сіла
Коло огню і руки гріла
На самім полум’ї. «Ну, так!
Оженився неборак!» —
Сама собі вона шептала
І тяжко, страшно усміхалась.
Що ж се таке? Се не мара.
Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.

Хто, я?

(Співає.)

Як була я молодиця,
Цілували мене в лице,
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада.

Співуча, нічого сказать.
Якби собі таку достать,
Та ще й з медведем.

Я співаю.
Чи то си[д]жу, чи то гуляю,
Все співаю, все співаю,
Уже забула говорить…
А перше добре говорила.

Де ж ти була, що заблудила?

Хто, я? чи ти?

(Шепче.)

Цить лишень, цить.
Он, бач, зо мною пан лежить.
Огонь погас, а місяць сходить,
В яру пасеться вовкулак…

(Усміхнувшись.)

Я в приданках була, впилася,
І молода не придалася…
А все то прокляті пани
З дівчатами такеє діють…
Ще треба другу одружить.
Піду, без мене не зуміють
І в домовину положить…

Не йди, небого, будь ти з нами,
У нас, єй-богу, добре жить.

А діти єсть у вас?

Немає.

Кого ж годуєте єсте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночі?
Лягаючи і встаючи,
За кого молитесь? Ох, діти!
І все діти! і все діти!
Не знаю, де од їх подітись.
Де не піду, й вони за мною,
Вони з’їдять мене колись…

Не плач, небого, не журись.
У нас дітей нема й заводу.

Хоч з гори та в воду.

І відьма тяжко заридала.
Цигане мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав.
Вона ж не спала, не журилась,
Сиділа, ноги устромила
В гарячий попіл. Виступав
Щербатий місяць з-за могили
І на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться багатому
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сироті старому?
Один дума, як би його
Достроїть палати.
Другий дума, як би його
На подзвін при[д]бати.
Один старий одпочине
В пишній домовині.
Другий старий і так собі
Де-небудь під тином.
І обидва спочивають,
І гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.

Коло огню старий циган
З люлькою куняє.
Позирає на приблуду
Й на подзвін не дбає.

Чому не ляжеш, не спочинеш?
Зірниця сходить, подивись.

Дивилась я, вже ти дивись.

Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.

Не просплюсь,
Я вже ніколи не просплюсь.
Отак де-небудь і загину
У бур’яні…

(Співає тихо.)

Гаю, гаю, темний гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у гаї погуляю,
В Дунаї скупаюсь.
В зеленому баговинні
Трохи одпочину…
Та, може, ще хоч каліку
Приведу дитину…

Дарма, аби собі ходило
Та вміло матір проклинать.
А он, чи бачиш, на могилі
Очима лупа кошеня?
Іди до мене. Кицю, кицю…
Не йде, прокляте бісеня!
А то дала б тобі напиться
З моєї чистої криниці…