Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Коло гаю, в чистім полі,
На самій могилі,
Дві тополі високії
Одна одну хилить.
І без вітру гойдаються,
Мов борються в полі.
Ото сестри-чарівниці —
Отії тополі.

Закохалися обидві
В одного Івана;
А Іван, козак звичайний,
Обох їх не ганив,
А лицявся то з тією,
То з другою любо…
Поки в яру увечері
Під зеленим дубом
Не зійшлися усі троє.
– Отак-то ти, кате!
Згнущаєшся над сестрами… —
І пішли шукати
Трути-зілля, щоб Івана
Завтра отруїти.
Найшли зілля, накопали
І стали варити.
Заплакали, заридали…
А нема де дітись,
Треба варить. Наварили,
Йвана отруїли
Й поховали коло гаю
В полі на могилі.
І байдуже? Ні, не дуже.
Бо сестри ходили
Що день Божий вранці-рано
Плакать над Іваном,
Поки самі потруїлись
Тим зіллям поганим.
А Бог людям на науку
Поставив їх в полі
На могилі тополями.
І тії тополі
Над Іваном на могилі,
Коло того гаю;
І без вітру гойдаються,
І вітер гойдає.

Якби мені черевики,
То пішла б я до музики,
Горенько моє!
Черевиків немає,
А музика грає! Грає!
Жалю завдає!
Ой піду я боса полем,
Пошукаю свою долю…
Доленько моя!
Глянь на мене, чорнобриву,
Моя доле неправдива…
Безталанна я!
Дівчаточка на музиках
У червоних черевиках…
Я світом нуджу.
Без розкоші, без любові
Зношу мої чорні брови,
У наймах зношу!

І багата я.
І вродлива я,
Та не маю собі пари,
Безталанна я.
Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Аксамитові жупани
Одинокій носить.
Полюбилась би я,
Одружилась би я
З чорнобривим сиротою,
Та не воля моя!
Батько, мати не сплять,
На сторожі стоять,
Не пускають саму мене
У садочок гулять.
А хоч пустять, то з ним,
З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
З моїм ворогом злим!

Полюбилася я,
Одружилася я
З безталанним сиротою —
Така доля моя!

Люде гордії, злі
Розрізнили, взяли
Та повезли до прийому —
Оддали в москалі!

І московкою я,
Одинокою я
Старіюся в чужій хаті
Така доля моя!

Породила мене мати
У високих у палатах,
Шовком повила.

У золоті, в аксамиті,
Мов та квіточка укрита,
Росла я, росла.

І виросла я на диво:
Кароока, чорнобрива,
Білолицая.

Убогого полюбила,
Мати заміж не пустила,
Осталася я

У високих у палатах
Увесь вік свій дівувати,
Недоля моя.

Як билина при долині,
В одинокій самотині
Старіюся я.

На світ Божий не дивлюся,
Ні до кого не горнуся…
А матір стару…

Прости мене, моя мати!
Буду тебе проклинати,
Поки не умру.

Ой я свого чоловіка
В дорогу послала,
А од шинку та до шинку
Стéжечку топтала.
Та до куми заходила
Пшона позичати,
Отих дітей годувати
В нетопленій хаті.
І нагодувала,
І спати поклала,
Сама пішла до дяка
Добувати п’ятака
Та й заночувала.
А із Криму чоловік
Ледве ноги доволік.
Воли поздихали,
Вози поламались.
З батіжками чумаченьки
Додому вертались.
Увійшов у хату,
Ударивсь об поли:
Лазять діти у запічку
Голодні і голі.
– А де ваша, діти, мати? —
Сердешний питає.
– Тату! тату! наша мати
У шинку гуляє.

Ой виострю товариша,
Засуну в халяву
Та піду шукати правди
І тієї слави.
Ой піду я не лугами
І не берегами,
А піду я не шляхами,
А понад шляхами.
Та спитаю в жидовина,
В багатого пана,
У шляхтича поганого
В поганім жупані.
І у ченця, як трапиться, —
Нехай не гуляє,
А Святе Письмо читає,
Людей поучає.
Щоб брат брата не різали,
Та не окрадали,
Та в москалі вдовиченка
Щоб не оддавали.