Данте Алигьери - Божественна комедія

1 Пори тієї в молодому році,
Коли під Водолієм Сонце йде
І ночі дням здають частину моці,
4 Коли полотна паморозь кладе,
Мов білий брат її, в поля просторі,
Та довго їм не влежати ніде, —
7 У селянина ж порожньо в коморі,
То він іде й глядить, і бачить лан
Весь білий, і об поли б’є у горі.
10 Й вертається, в сумний запавши стан,
Але отямившися від удару,
Виходить знов і крізь надій туман
13 Він бачить: світ змінився, мов од чару,
І радісно береться знов до справ —
Попастися жене свою отару.
16 Так вчитель мій страху мені нагнав,
Як на виду побачив я морщини,
Та він бальзаму рані серця дав.
19 Уже ми вийшли на моста руїни,
Й звернув до мене вождь лице ясне,
Що перше в нього бачив край долини.
22 Він, озирнувши груддя кам’яне,
І, начебто порадившись з собою,
Розкрив обійми і обняв мене.
25 Мов хто не скінчив з справою одною,
А дальшу взяв уже до голови,
Так він, мене піднісши над стіною
28 Уступу, намічав уступ новий,
Казавши: «Став на цей ти камінь ногу,
Та перше спробуй, може, він кривий?»
31 Ніхто в плащі цю б не пройшов дорогу,
Бо ледве й ми повзли на брили з брил,
Він – легко, я ж спирався на підмогу,
34 Якби із цього боку шлях на схил
Не був коротший тих, що їх долають,
Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.
37 Але тому, що Лихосхови мають
Покатість до криничного жерла,
Виходить, що вони стіну здіймають,
40 Щоб не однакова увись була.
Там врешті ми спинились, де кремнистий
Стрімчак повис, як ламана скала.
43 Став подих в мене кволий та нечистий,
Поки спромігся я шпиля дістать,
І мусив стомлений на камінь сісти.
46 «Тепер не час тобі ледарювать, —
Сказав учитель, – слави ні перина,
Ні подушка не в силі дарувать.
49 Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слід,
Як дим в повітрі чи на хвилях піна.
52 Зведися ж: втому подолати слід
В душі, яка здолає зло природи,
Як плоть важка не призведе до бід.
55 Ми маємо зійти на довші сходи;
Не досить нам лишити ці місця,
Якщо зі мною певно дійдеш згоди».
58 І звівсь я, вдаючи, ніби моя
Бадьорість більша, ніж була на ділі,
Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моці я!»
61 Ми вирушили по ще менш похилій
Урвистій скелі, по якій іти
Було ще важче, ніж на першій брилі.
64 Я розмовляв, щоб очі одвести,
Аж з ями голос раптом стало чути,
Та слів ніяк не міг я осягти.
67 То дивно, що не в силах був збагнути,
Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.
А голос був розгніваний і лютий.
70 І я нагнувся, та очам живим
Крізь пітьму не пройти до дна жахного,
І я: «Учителю мій, перейдім
73 На другий бік, спустімся з мосту цього,
Бо хоч я звідси й чую – слух ступів,
Хоч і дивлюсь – не бачу ж я нічого.
76 У відповідь він мовив: «Я б хотів
Сказать, що хочеш чути: що високу
Слід просьбу вдовольнять без зайвих слів».
79 Зійшли із мосту ми із того боку,
Що поряд з восьмим сховом по стіні;
Цей схов явив картину нам широку:
82 І я побачив кублища страшні
Огидних змій; од негоді цієї
Ще й досі кров холоне у мені.
85 Не слав же, Лівіє, землі своєї,
Де крім амфесібен є тьма потвор:
Келідри, ченкри, якули, фареї.
88 Ні стільки гиді, ні подібний мор
Не стрінуться ні там, де ефіопи,
Ні там, де хвиль червоних чути хор.
91 Торуючи собі між гадів тропи,
Крутились голі тіні без надій
Знайти чи схови, чи геліотропи.
94 На грудях в них хвости й голівки змій
Сплітались, тиснучи із болем спину
І руки в’яжучи вузлом на ній.
97 Найближчому до нас в одну хвилину
Туди, де шия з пліч в живих стирчить,
Змія, вкусивши, упустила слину.
100 Скоріш, ніж О чи І хто начертить,
Спахнув він і згорів, весь обернувшись
На попіл за якусь коротку мить.
103 І тільки він розсипавсь, розметнувшись,
Прийшов цей попіл сам з собою в стик,
Ув образі колишньому зімкнувшись.
106 Учені знають часу певний лік,
Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа,
Коли надходить п’ятисотий рік.
109 Лиш сльози ладанні – у нього їжа
Та ще амом, не зерно, не трава,
А нард і мирра – в нього смертна хижа.
112 Мов той, хто падає і охлява,
Коли його на землю біс жбурляє,
Чи закупорюється голова,
115 Коли ж підводиться, все оглядає,
Тяжким припадком зламаний цілком,
Дивується і, дивлячись, зітхає, —
118 Так грішник встав над попелу горбком.
О, Божий суд суворий надто з нами,
Раз безліч мук вділяє багатьом!
121 Мій вождь спитав, хто він і звідки саме;
І той: «Недавно я з Тоскани зміг
Потрапить до цієї злої ями,
124 Звіряче, не по-людськи я поліг.
Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі —
Звір, і Пістойя – гідний мій барліг».
127 І я вождю: «Нехай про дні він луччі
Розкаже нам, за віщо кари ці;
Я знав його лихим в благополуччі».
130 Перш грішник не вважав, що тут співці,
Але, на мене звівши очі вперті,
Від сорому змінився на лиці
133 Й сказав: «Що ти страждання зриш відверті, —
Це найлихіше у моїй судьбі
І навіть гірше від самої смерті.
136 Відмовити не можу я тобі,
Сюди-бо я попав як тать із татів, —
Взяв посуд з ризниці я, далебі,
139 А іншого в крадіжці звинуватив.
Та щоб цьому не дуже був ти рад,
Якщо на вихід ти надій не втратив,
142 Ти слух свій прихили для дальших рад:
В Пістойї спершу влада «чорних» згине,
Та свій Флоренція поновить лад.
145 Марс пари з долу Магрського підкине
У тучі, як вмістилища покар,
І буря разом з громом всюди рине;
148 Почнеться бій з подертим клоччям хмар,
Яке втече по Піхтовому полю, —
Там «білих» остаточний жде удар.
151 Кажу це, щоб тобі завдати болю».