Данте Алигьери - Божественна комедія

1 День одійшов; з натомленої спини
Всього живого тягарі земні
Тьма поскидала; тільки я, єдиний,
4 Все готувавсь до мужньої борні
З трудною стежкою з нестерпним жалем;
Та вірна пам’ять сил додасть мені.
7 О музи, хай ваш хист сіяє палом,
О думко, що я бачив, запиши
І передай навік людським скрижалям.
10 І я: «Поете, спершу ти ріши,
Якщо ти хочеш скрізь мене проводить,
Чи доблесть є на те в моїй душі?
13 Співав ти: батько Сільвіїв зіходить
Ще тлінний та минущий в світ тривкий,
Зберігши чуйність, що в живому бродить.
16 Коли ж противник всяких зол палкий
Був добрий з ним, передбачавши славу
Його діянь, і хто він, і який,
19 То мудрий відзнача його по праву:
Обранець неба вишнього добра,
Рим породив він та його державу,
22 А той же й та (це істина стара)
Засновані, щоб стать святим престолом
Наступникам апостола Петра.
25 Ця путь, розцвіченим твоїм глаголом
Прославлена, причиною в віках
Була його звитязі й папським столам.
28 Сосуд обрання теж у цих полях
Пізніше був, щоб дать підпору вірі,
Яка спасіння відкриває шлях.
31 А я чого піду? Хто пустить в мирі?
Ніякий не Еней, не Павел я,
На цю я честь не варт ні в якій мірі.
34 Коли ж спуститись знаджує земля,
То чи не здасться спуск мій божевіллям, —
Для мудреця ясніша мисль моя».
37 Мов той, хто раптом виниклим зусиллям
Занедбує намічені діла
Й прощається з готовим вже справиллям,
40 Вчинив і я: де схил чорнила мла,
У думці справа та пішла вся прахом,
Що з запалом розпочалась була.
43 «Я бачу у словах, повитих жахом, —
Сказала тінь, вся – благородний чар, —
Що ти в душі пройнявсь побожним страхом.
46 Він обсипа людину, мов той жар,
Примушуючи подвигу зректися,
Як мур уявлений спиняє твар.
49 Щоб міг від остраху ти відмогтися,
Скажу, чом став твоїм я ватажком,
Щоб знав, коли в мені жалі знялися.
52 Був з тими я, хто між добром і злом,
Як пані кликнула щонайгарніша,
І їй скоривсь я серцем і умом.
55 І от до мене над зорю ясніша
Звернула очі й голос чарівний;
Лиш в ангелів розмова лагідніша:
58 «О мантуанська чемна душе, чий
На цілу землю розголос лунає
Й лунатиме, аж поки світ живий.
61 Мій друг, що дружби з долею не має,
На прикрому безлюдному горбі
Дорогу втратив і в страху вмирає.
64 Боюсь, щоб не накоїв зла собі,
Щоб з поміччю, бува, не опізнитись, —
За нього, чула, й небо у журбі.
67 Іди, щоб там найшвидше опинитись
І мудрим словом стань його втішать;
Мені з турбот допоможи звільнитись.
70 Я – Беатріче, я кажу рушать,
Прийшла я з місць, куди вернутись хочу,
Любов мені звеліла це сказать.
73 Я піднесу тобі хвалу пророчу,
Як стану перед Господом святим».
Замовкла, й мову я почав урочу:
76 «О пані благосна, єдина, з ким
Наш людський рід всі перевищив твори,
Які під небом зібрані низьким!
79 Так уподобав я наказ твій скорий,
Що, все здійснивши б, думав, що не встиг, —
І зайвими були б його повтори.
82 Але скажи, це хто тобі поміг
У глиб землі без остраху пускатись,
Звідкіль усяк тікав би скільки міг».
85 «Щоб міг за словом довго не шукатись, —
Сказала, – стисло відповім одне,
Чом не боюся я сюди спускатись.
88 Того боятись треба, головне,
Що позбавля когось життя й спокою, —
Все ж інше анікому не страшне.
91 Ласкавий Бог створив мене такою,
Що ваша скорб повз мене промина,
Що я – поза пожежею яркою.
94 Та в небі благородна є жона;
Того жалівши, хто підпав блуканням,
Вмолила Вишнього Суддю вона,
97 Звернулась до Лючії із благанням,
Сказавши: «На людину ту малу
Ти зглянься й огорни її сіянням».
100 Знайшла мене Лючія, ворог злу,
Де ми сиділи з древньою Рахіллю,
Й сказала: «Справжню Богові хвалу
103 Знось, Беатріче, і зарадь зусиллю
Того, хто любить так, що став на згин,
Піднявшись вище над людською цвіллю!
106 Чи ти не чуєш, як там стогне він?
Чи ти не бачиш, як зо смертю б’ється
Між хвиль, грізніших од морських пучин?»
109 Ніхто на світі палко так не рветься
До радості і не тікає бід,
Як я, зачувши, як те слово ллється.
112 Прийшла звідтіль, де сяє небозвід
Я, пісні ввірившись твоїй урочій,
Яка вславля тебе й слухацький рід».
115 Сказавши так, звела на мене очі,
Де сльози струменіли в чистоті,
І я стежки знайшов якнайкоротші.
118 Прибув до тебе на прохання ті
І врятував од звіра, що з’явився
Тобі на цій великій висоті.
121 Та що тобі? Чого, чого спинився?
Чого на серці підлий страх тяжкий?
Чого в тобі сміливий дух смутився?
124 І це тоді, коли святі жінки
У небі втрьох клопочуться про тебе,
Я ж блага обіцяю дар такий?»
127 Мов квіт, в нічнім морозі, як в погребі,
Побитий, похиляє вниз чоло
Й знов оживає у ранковім небі,
130 Так я відчув, що стомлення спливло,
І вигукнув із серцем посмутнілим,
Мов той, до кого звільнення прийшло:
133 «О преблага, з якою став я смілим,
І ґречний ти, що зразу ж поспішив
І підійшов до мене з словом милим,
136 Ти так мені бажання прищепив
Рушати краєм тим жахним, немирним,
Що до своїх вернувсь я перших слів.
139 Іди ж, пойнятий захватом надмірним,
Ти – проводир, ти – пан, учитель – ти».
Сказав я й слідом за поетом мирним
142 Ступив на шлях лісистий і крутий.