Iван Франко: "З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)

Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.

Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь.

За хмару криється, в лазурі розпливаєсь.

Лиш острий крик його вістить, що він голодний!

Так в час тиші не раз прорветься плач народний.

І защемить в душах вельможних біль таємний,

Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в груді ти ховаєш серце люте,

За те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих

З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;

За те, що так тебе боїться слабша твар,

Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!

І ось блищить мій кріс - ціль добра, вистріл певен,

І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе,

Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.

І не як божий суд, але як труп бездушний

Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.

І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;

І все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот,

Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, -

Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.

А труп бездушний ми без жалю, без промови

Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22-24 мая 1883

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,

Мов диття, цікава, шепче і розпитує вона:

"Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?

І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?

І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:

"Відки взявся я - не знаю; чим прийдеться закінчить

Біг мій вічний - тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,

Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Хвилі - то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;

Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.

Поки лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:

Вітер гонить, хвиля ломить - і я вже на дно пішов.

Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль!

Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль.

Кажуть, що природа - мати нас держить, як їм там тре,

А в кінці мене цілого знов до себе відбере.

Що ж тут думати? Тримає,то тримає, а візьме,

То візьме - ні в сім, ні в тому не питатиме мене.

Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -

Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!"

Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,

Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:

"Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил -

Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!

Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;

Хоч би й дев'ять не вернуло, то десятий повернув

І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,

Хто не має цілі. Човен, як пливеш, то знай же, де!

Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.

Таж і в бурю не всі човни гинуть - тим ся ти потіш!

А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!

Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"

Стрий, 13 іюня 1880

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я,прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.