Леся Українка - Поезiї

Леле, дитинонько!

Жить - сльози лить.

Сором хилитися,

Долi коритися!

Час твiй прийде

З долею битися, Сон пропаде…

Мiсяць яснесенький

Промiнь тихесенький

Кинув до нас…

Спи ж ти, малесенький,

Поки є час!

"Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй,

Собi оцю гробницю збудував,

Щоб славили народи незчисленнi,

Щоб тямили на всi вiки потомнi

Iмення"… Далi круг i збитий напис.

I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших

Царського ймення прочитать не може.

Хто збив той напис - чи сперечник-владар,

Чи просто час потужною рукою, -

То невiдомо. Дивним вiзерунком

Багато слiв написано край нього

Про славу безiменного владаря,

Змальовано царя славетнi вчинки:

Он цар сидить високо на престолi,

Народи подоланi йдуть з дарами

Коштовними й додолу клонять чола,

А вiн сидить, немов камiнний iдол,

Пiд опахалами з барвистих пер.

Лице його подiбне до Тутмеса,

I до Рамзеса, i до всiх тиранiв.

Он далi вiн, схопивши за волосся

Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв,

Кривим мечем над ними замахнув.

Лице його подiбне до Тарака,

До Менефта, як i до всiх тиранiв.

З лицем тим самим вiн левiв полює,

Левiафанiв ловить, б'є пташок,

I їде полем через людськi трупи,

I бенкетує по своїх гаремах,

I на вiйну жене своїх пiдданих,

I посилає на роботу люд -

На ту страшну єгипетську роботу,

Що має вславити царське iмення.

Iде той люд, мов хвилi в океанi,

Без лiку, без числа на бойовисько

I стелиться пiд ноги коням царським,

А хто живим зостався з того люду,

Той гине на єгипетськiй роботi;

З його могили хоче цар зробити

Для себе пам'ятник - хай гине раб!

I раб копає землю, теше камiнь,

Приносить мул з рiки i робить цеглу,

Виводить мури, статуї великi,

Запрiгшись, возить самотужки, й ставить,

I щось будує вiчне i величне,

Щось незрiвнянне i потужно гарне,

Мальоване, мережане, рiзьблене;

I кожна статуя, колона, малювання,

Мережечка, рiзьба i навiть цегла

Незримими устами промовляє:

"Мене створив єгипетський народ!"

Умер давно той цар з лицем тирана,

Зоставсь по ньому - круг i збитий напис.

Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте,

Хто був той цар i як йому наймення:

З його могили утворила доля

Народу пам'ятник, - хай гине цар!

(Казка)

Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю.

Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина.

Нi, вiн розказував її з простотою святою

(я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).

Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою.

Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла.

Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, - хто знав, про що її гiлки

"на мигах" промовляли?

А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волiї

Бо все те, запевняв Лаврiн,

(так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись не тiлом лиш, а й духом, всi людськi пута й кайдани зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла нiяка мiць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.

Чим велет бога прогнiвив, того Лаврiн не вiдав.

Питала потiм я й старих, та жоден не повiдав.

Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тiльки сном його накрив, немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, - нi, часом кара божа!

Спiткала велета у снi пригодонька негожа.

Лiг велет - думав, на часок, та й спить уже столiття, землею заснiтився весь i марить про страхiття.

Бо скористали вороги з його важкої млостi, безкарно точать з нього кров i трощать бiлi костi.

Вже оснували тiло все залiзними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.

Не раз до серця глибини сягають хижi руки, а велет спить камiнним сном, хоч терпить лютi муки.

Часами болiсно у снi наморщить густi брови, тодi стинаються й шумлять гаї, лiси, дiброви.

Як дошкулить несвiтський бiль, вiн трохи ворухнеться, по тiлу корчi пробiжать, уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!"

Але ущухне божий гнiв, минеться й божа кара.

I встане велетень з землi, розправить руки грiзнi i вмить розiрве на собi усi дроти залiзнi.

"Все, що налипло на йому, одразу стане руба…" - хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба.