Шандор Петефі - Вірші

Хай лежить в пилу руїн.

Я — угорський дворянин!

З древнім правом в древнім домі

Я помру хоч на соломі...

В пекло? В рай? Кінець один.

Я — угорський дворянин!

На горі сиджу...

На горі сиджу й дивлюсь в думках, без сну,

Мов лелека з ожереду, в даль смутну.

Унизу потік кружляє без пуття,

Наче óбраз мого темного життя.

Як втомивсь я від скорботи і страждань,

Від постійних скарг на долю, від ридань!

Горе в мене рівне з обширом морським,

Радість в ньому острівцем лежить малим.

Виє вітер і в долині, й на горі.

Пізня осінь, темна осінь на порі.

О, який чудовий осені засів!

Я люблю вмирання луків і лісів.

Змовк давно вже лісового птаства свист,

На деревах, ледь бринить черлений лист,

Пада лист, останній лист, летить, як дим...

Як хотів би я упасти разом з ним!

Смерть... Вітри мій прах нужденний рознесуть.

Я хотів би диким древом в лісі буть,—

Так стояв би і шумів я безліч літ,

I не знав би, і не чув про лютий світ!

Я хотів би диким дубом в лісі буть,

Лісовим пожаром в хащах спалахнуть,

Цілий світ вогнем пойняти і спалить,—

Так мене терзав і рвав він кожну мить!

Слава

Що слава наша? Райдуга мінлива.

В сльозах відбите сонячне проміння.

Спрага

Що їла, земле, ти, що спраги не заллєш,

Що стільки сліз і стільки крові п'єш?

Народ

Він борозною йде за плугом

З мечем в руках.

Народ, завжди напоготові

Пролити ріки поту й крові

В труді й боях.

Навіщо піт він проливає

Свого чола?

Адже тієї крихти хліба

Йому родюча чорна скиба

Й сама б дала.

Навіщо кров він проливає

Ворожих лав?

За батьківщину? За свободу?

Чи за права? Адже в народу

Немає прав!

Одкрий мені дорогу, доле...

Одкрий мені дорогу, доле,

Щоб я для людства щось зробив,

Щоб пломінь благородний в мене

Даремно в грудях не зотлів.

Той пломінь, наче впавши з неба,

Давно в крові моїй живе.

Мій кожний серця стук — молитва

За щастя людства світове.

Коли б я міг не лиш словами,

Підтвердить ділом поклик свій,—

Нехай би на новій Голгофі

Мені воздвигли хрест новий.

За благо й волю людства вмерти —

Яка щаслива й світла смерть!

Життя? Воно ціни не має,

Коли не повне сонцем вщерть.

Скажи мені, що я загину

В бою за щастя осяйне,—

I сам хреста я приготую,

На котрім розіпнуть мене!

Поетам ХІХ століття

Хай не береться легкодух

Для нас співати пісню щиру!

Важкий тягар бере співець,

У наші дні піднявши ліру.

Коли умієш ти співать

Лиш про свої жалі й печалі,—

Знай, не потрібний людям ти,

Іди й розбий свої скрижалі.

Через пустелю ми йдемо,

Як в давні дні з своїм народом

Мойсей за вогненним стовпом

Ішов під грізним небозводом.

У вік новий звелів господь

Через пустелю нездоланну

Поетам — огненним вождям —

Вести народ до Ханаану.

Вперед же, коли ти поет,

З народом крізь вогонь і воду!

Будь проклятий, хто кида з рук

Священне знамено народу!

Будь проклятий, хто відстає,

Кого тягар борні лякає,

Хто в час, як бореться народ,

В своїм кутку відпочиває.

Є лжепророки серед нас,

Їх слово — лжа, їх клич — омана.

Спинімось, кажуть нам вони,

Аж ось земля обітована!

Але підступну цю брехню

Геть відкидають міліони,

Що в пеклі голоду й страждань

Лиш муки знають і прокльони.

Коли із гойних закромів

Однаково всі зможуть брати,

Коли, як рівних, нас закон

Судити буде і карати,

Коли у кожному вікні

Засяє правда довгождана,

Тоді лиш скажемо: прийшли!

Аж ось земля обітована!

А до тих пір? Не спочивать —

Боротись треба і страждати,

I може бути, що життя

Не приготує нам заплати,—

То хай хоч наші очі смерть

Цілунком лагідним прикриє,

I ми в могилі вічним сном

Заснем, не втративши надії!

Я мадьяр

Я мадьяр. В п'яти частинах світу

Іншої Угорщини нема.

I числом окрас тих не злічити,

Що вона на грудях підніма.

З гір високих гострий зір сягає

До запінених каспійських вод,

Мов у пошуках земного краю

Простяглись степи за небозвод.

Я мадьяр. Поважну вдачу маю,

Ніби скрипок наших перший звук.

Усмішка моя не часто грає,

Сміх мій також не лящить навкруг.

Прийде радість і затьмарить небо:

Плачу з радості, а в горя час —

Засміюся весело, бо треба,

Бо не хочу співчуття від вас.

Я мадьяр. I погляд мій заходить

За моря давно минулих днів,

В обшир той, де ти, боєць-народе,