Костянтин Москалець: Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

Хто промовляє хмарами, дощем,
соборами, зруйнованими вщент;

Хто зі Свого квітучого огроду
зірвав полин для нашого народу,—

у бурштиновий кинутий огром,
возношу славу Таїні Його,

в якій знайшлося місце для заглад,
обіцянок дотриманих і зрад,

і воєн, розповсюджених, як тля,
що завдяки їм обертається земля,

і миру, коли вішають дурних,
повій катують, і регочуть із святих,

а спочиваючи — хоронять молодих,
а засинаючи — поважно піють гімн,—

у ньому кожне слово — мов батіг,
для тих, що не співають, і для сих.

«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —
не відринай мене за все оце,

коли знайшлося місце для т а к о г о,
невже мене не знайдеться для Бога?»

Вже котрий вік ми доживаєм тут,
щодня чекаючи роз'яснювальний Суд,

а суду все нема, і страшно, як завжди,
коли ніхто не зважиться судить;

коли Ісайя кається в газетах —
про істину шепочуться в кльозетах;

коли про істину шепочуться в газетах,
тоді Ісайя кається в кльозетах.

«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —
ти не знущаєшся над бідним Москальцем?

Якщо це є Закон, у всьому незбагненний,
то, може, не такий і я мерзенний?

Якщо це є порушення Закону,
чому Ніхто не відновить основу?»

«Бог знищить все, що сотворив квітучим,
він так могутньо владарює сущим»,—

це правда, Нізамі, та чи остання?
Це Бог тобі таке дає питання.

Однаковий до всіх, але дозволь спитати,
чому по-різному ми можем трактувати

вогонь, в який ступає жінка Рами,
і полум' я, що пожирає храми,

в якому плаче спалене живцем
святої Жанни д'Арк худе лице?

Палають кобзарі і косарі,
роса палає рано на зорі;

і космос, не змайстрований богами,
палає у богів попід ногами.

Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,
зневіру — вірою, народ рятуй народом.

Поможем Господу собою і судьбою,
яку вже ототожнюють з ганьбою.

Лукавий сміх лунає з верховин, —
так не сміється серед нас ані один.

Холодний сміх із прірви долинає, —
то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.

Славімо сміх, у Таїні розлитий,
бо він не припиняється у світі,

який охоплений вогнями зусебіч,
на протязі сторіч, і день і ніч.

Летіли горностаї через сад,
зимою помальований на біле.
Стаєнка дрижала, пір'ячко лежало.
Та ще й усі троє.

Чи сам дома, чи не сам дома,
а хліб свіжий, вино червоне.
Рубаночок срібний, золота сокира,
древо кам'яне.

Летіли горностаї через сад,
на чорне помальований весною.
Напоїли коня, напоїли мого
вороною водою.

А стайня дрижала,
пір'ячко лежало.
Збруя нова, незбутвіла,
на сонці блищала.

Через жовтий сад горностай летів,
та ще й сам один.
Чи пан буде, чи пропав буде,
а спереду і позаду — дим.

І позаду зрада — і попереду.
Червоне вино. Цвіте дерево.

В сірому небі хмари черлені
стоять — і нема.
З сірого неба птиці багряні
летять у туман.

Де серденько моє, де тіло понищене,
ніч мина і літо мина.
«Мамо, — кажу, — я не хочу вина».
Мовчить вона.

Потім сиплються сльози,
як мак дрібні, —
його товчу.
Потім тіло покинуто, серденько ниє.
Ось і я вже мовчу.

Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;
ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;

гіпсову жінку кохаючи;
гілку і слово намарно ламаючи,—

не оскаржую скла, під яким колихається осінь,
відмовляюсь ховати обличчя в долонях,—

бо жести хисткі, бо любов незбагненна,
а грона цього відчуття достеменні

і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.

Десь грають сурми
і ніч триває
але це ніч
що паче дня
і бурштиновий труд
кружляє
посеред нього
я
на шибці краплі
за ними лампа
ковточок чаю
невдовзі осінь
холера ясна
житя прекрасне
його не досить
його не досить.