Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Ви голосніше, білі священики, ви голосніше,
юж дотлівають маєтки, лиш шибка оця
в пальцях князівни ніжнішає вищістю

слів, із якими туманна та зимна до мене іде:
«Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне,
знову Ірейко святий у копиці складе».

Взяти в ліву долоню юних сліз бароко,
взяти в праву долоню тендітну дівчину,
взяти в стиглу долоню дрібних доріг,
взяти в смарагдову долоню друга-бога.

Взяти в бідну долоню темних руж бароко,
взяти в багату долоню світлих ножів,
взяти в сьому долоню злотих криниць,
взяти в чисту долоню мертвих міст бароко,

Взяти в зрячу долоню зів’ялу, як чара, сіль бароко,
взяти в сліпу долоню глибокий, мов колиска, хліб бароко,
взяти в святу долоню ранню пташку бароко,

Взяти в грішну долоню пташку і хліб, сіль і місто,
криницю і ніж, ружу, і бога, й дорогу; дівчину і сльозу, —
випустити їх на спраглу, зайву волю.

Дзвони кличуть до кляси, весна, свічок сто,
забігаєш, похапливо пишеш: «Єдина…» —
і, як водиться, ім’я; тремтливе зерно сиплють зорі денні,
долоні важкі від дарів тих сумлінних.

Стародруки на кожній сторінці залляті чорнилом,
відьма убралася — чисто твоя цьоця Марта…
На партах вирізуєш хрест і троянду —
під дзвони, під відьми денної постать тонку.

Заходить до кляси, стирає із дошки Освідчення,
з кожної парти стирає твої мальовидла,
пронизує пломінь вузенький свічковий

срібним ножем та пророслим зерном,
що насипали зорі із сакв полотняних,
яких і тобі вже ніколи не відректися.

Давайте поговоримо в зимі,
в зимі, коли усі ранети в сіні.
Колекцію монет і Будду з Хіни
залишмо на часи, ще більш сумні.

Ліхтар знадвору тінями несе,
корівка за стіною важко диха.
Зима в селі так лагідна і тиха,
як має бути в цьому світі все.

Усе живе і давнє має бути
так лагідне та тихе, щоб ранет,
і Будду, й сіно, і колекцію монет
уже нам не доводилось відтрутить.

Тоді мене назвуть ім’ям постійним,
коли я народжуся і мій крик
долине до воріт, де королі за ними
на збавлення чекають, у нескошеній траві
з мірошниками граючи — то в шахи,
то в інші більш а менш шляхетні ігри.
Нехай тоді один із королів зведеться,
і перекине чашку з чаю догори дном,
і, давлячись фонетикою давніх іудеїв,
усе ж прокаже, дивлячись на рів,
забитий головами непокірних гіацинтів,
прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи
з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши,
аби увагу королівську привернути, хоч і так
усі вже перекинули чашки.
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
«Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках,
щедро всипана мýкою (і низенький уклін
в бік насуплених мірошників),
любі браття, збиратися час, приготуйте дари».
І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:
«У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме,
бо дорога коротка».
і п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в,
до настрашених слуг повертаючи світле обличчя:
«Відкривайте ворота!»
Це ворота скриплять? Це у труби трублять?
Королі на колінах вітають віз сіна,
на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я
збавити, збавити, збавити королів…
Цвіркуни приїхали разом зі мною,
повен місяць їх тримаю у срібних руках,
і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця
уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю,
і несуть паляницю — нічим Говерлу,
і нарешті — імено моє, загорнуте
у вишитий матір’ю крик; поспішаю
його розгорнути, а королі спритно
ловлять цвіркунів, амінь.

Слово «мир» — як вітряк, що його
Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно,
зате до останку щиро: так уперше кохають,
так матір ховають уперше, так тіням
відрубують руки, коли помічають,
що тіні ті схильні до зла;
та ось зло закінчується, майорять прапори
над хатиною кожною, над буком і пальмою,
Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса,
хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня,
коня новочудового, як фіат, як лавровий листок.
«Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» —
питає святково прибраний маклер,
бо маклери не зникають разом із злом,
бо не зло породження маклерів;
отож: чи достатньо?
Ваш спис мозолями вкритий,
ваш кінь — з копитами збитими,
слуга ваш схуд, беріть, доки дають.
«Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна,
посадженого на обрії мертвими обрами.
Ми не обираємо вітряків, ми обираємо
коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде
не закінчується, тому треба його боронити
до останку, а тридцять срібних
завжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот.
Словом «мир» не користуються,
його або мають, або ні в серці, в умі,
як нового коня, як лавровий листок,
як лист від матері з того світу:
«доброго дня синку мій кіхоте
турбуюся твоїм здоров’ям
будь чемний бережи себе і росінанта
ми дуже скучаємо за тобою
і все чекаємо що ти нарешті повернешся
коло нас усе добре
не цілуємо бо ми мертві».