Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров
між розбуджених.

…І знову братися за справу українську —
писати вірші, сіяти зерно
і думати про військо запорізьке,
якого вже немає так давно.

Не відректися нам своєї вдачі,
як білці колеса, як зорей — небесам…
Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний?
Чого ти знову сам не свій — і сам?

Стерня висока і високі зорі.
Між ними літо бабине летить.
Між ними вітер грається у мить,
якої через мить уже не стане
у слові над пошерхлими вустами
вже літньої, ще гарної жони.
Не спиниться від того Віз Чумацький,
вода не переллється через край
в залізних ночвах.
Слово «рай»
промовить жінка серед ночі.

Ще буде всього вище стріхи —
снігів і ластівок сторать.
Ще прийде Муза щедрувать,
і ти їй винесеш горіхи.

За спис узявши чорнобривець,
узявши сонях за пищаль,
ще буде впертий несміливець
свою Ламанчу захищать —

від вітряків, а не від вітру,
від сірників — не від вогню.
Співатиме свойму коню
і сам йому сльозину витре.

Тебе любитиме дорога,
та як настане час прийти,
кому ж бо звіришся тоді,
що був щасливим не від того?

Усміхнений Господь, безлюдний світ.
Украдені плоди, нікому не потрібні.
Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні,
із небом, пурпуровим, наче ад.

І в’ється Гад поміж руїни раю.
Отруєних добром та злом немає.
Маруся не живе. Грицько не помирає.
А небо — небо! — тихо догорає.

Лягає попіл на третину вод.
Розносять скон вітри, вітри, вітри.
…Якнайскоріш написане зітри:
є люди, світ є.
І заплаканий Господь.

Коли о п’ятій ранку сніг паде,
досліджуючи зими кам’яні,
сягаючи святинь і змінюючи їх
на ряд понять, цілком алгебраїчних;
коли без батька п’ю своє вино,
дописуючи вірш, нікому не потрібний,
домислюючи ніч, як долю своєрідну, —
тоді приходить Бог. І вибива вікно.

Порятунку мені не треба
дай тільки дай тільки
дай помаранч

зимовий
у візерунках як скло

дай мені цю венецію
помаранч

ущерть повний алкоголями світла
і усамітнення і тендітності рук

що простягають помаранч
замість порятунку

Мої надії стали прахом,
тривоги Ваші стали сном.
А стиглі яблука над дахом
перемінилися вином.

А білі клавіші в розлуку
пішли — я зовсім не тримав,
бо їх торкались Ваші руки,
а я ті руки цілував.

Усі тривоги стали прахом,
усі надії стали сном.
На брудершафт жоржини пахнуть
із вечором. Перед вікном.

Кличу тебе з далини, де трамваї
так-таки просто бруківкою котять.
Тіло, згоріле в званні ненастанному,
кличе тебе з далини.
Кличе тебе з далини, де узвози,
камінь, замерзлий у кризі мережаній,
друзі, застиглі на фото за кавою,
і передзвін, як урожай Лаври.
Із далини, де немає дітей,
де пишуться книги, сумирні, як нетлі,
де є повітря, прозоре і мертве,
і у ньому літає нехрещене листя каштанів.
Товпляться столики у переходах підземних,
топляться ружі у зморшках своїх квітникарок,
томляться губи у пошуках вуст,
точиться чорне вино у келішки без дна.
— Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари,
в’ються стебла зелені і кам’яні.
— Помер? — Помер. Шутри сонячні
розсипають робітники по узбіччях.
Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться,
як чай чи тятива, стане міцнішою.
На паперах лиш відсвіт зловісний
вісті, гостя з галузкою, кого треба…

За шклом старенькі привиди і сніг
нічна година борзо втіче з ними
ще можна грати в шахи con sordino
із відображенням у темному вікні

і вірний пес пантрує карим оком
як дзиґар вибирає цілу ніч
між гніздами що високо у горах
і тими що є глибоко в мені

Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати
про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком
і чекати на жінку нестриману сіру і сарну
каву скороминущу у трунок гіркий підливати

а гітара за ксьондза а свічка за велену радість
хвиля хóроше б’є видноколо як свіжа рілля
жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нáдійсь
і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять