Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

А як вигнали Війона
хорошого компаньйона
заспокоїлися і наситилися
назлягалися і насралися
то схотіли аби я
заспівав про короля
для короля

пісня моя невеличка
дуже скромна нескоромна:
«Дай золота
дай корону
і крульову
дай»

а як виженеш мене
то шляк тебе не мине:
буде бити буде прати
будеш тоді ротом срати
судь-бо-нос-цю наш

Хóджу-броджу білим світом щастя не шукаю
де побачу птаха в клітці куплю-випускаю
А ще ж мені цього літа куля не відлита
а ще ж мені молодому хочеться додому
мати б мені друга-брата вірную пораду
разом були б вино пили жили і вмирали
де ж ти друже забарився я тебе шукатиму
повернутися додому птахи не пускатимуть
А ще ж мені цього літа куля не відлита
а ще ж мені молодому хочеться додому

Була січа у пітьмі,
у місяці падолисті.
Чорна вода світилася,
троїлося тіло.

Познаходили на ранок
шаблі та пістолі.
А тіла позабирали
татари з собою.

Не мали кого ховати,
просто так молилися.
Наче вперше одне на одного
сироти дивилися.

А я йшов тоді зі Львова,
три дні вже не ївши,
то вони мене забрали,
і нагодували,
і все розказали.

Яку-будь людину
з Ісусом порівнюй:
се диво цнотливе
і не срамотливе.

Мій камінний раю,
вітаю тебе!
впереміш опале
і зелене листя.
Матінко пречиста!
Imitatio Christi!

Летять сніги з хмари,
ченці не доспали,
впівголоса моляться,
а потім у трапезній
трохи вина вип’ють,
загріються, бідні.

Підуть стежки прокидати, —
для дороготови
на усе готови,
ой, братчики-ченчики,
травичка Христова!

Проминули, короленьку,
наші веселенькі дні,
ой, смутно мені
і тобі!
Брудна челядь возвисилась,
псарні, стайні позаводила,
регочеться над Образом,
над Гербом глумиться,
ой, жаль мені
і тобі!

А радники запродалися,
астрономи пропилися,
бидло їсть зі срібла,
кармеліток лапає,
байстрюків стругає.

Ходімо до саду,
згадаємо королеву.
Зроблю тобі свищика
ще одного.

Сьогосвітня розкіш —
убога у Бога.
А жіночка ласа
зроблена з гівна і м’яса.
Про це пам’ятай,
муже усемертвий.
Серденько заходить,
цвіркуни говорять
про пана Бояна
до самого рана,
до ладу, до прикладу,
а ти наслухай,
до їхньої мови
свою додавай.

Як можу, так співаю.
У дзеркало дивлячись.
Життя проминає,
за яворами ховаючись.
Панна до вінчання готова.
Гарна десь ти, наречена Христова…
А твій батько меча нагострив,
а твій батько слуг напоїв.
Скрадається, підлий, покоями,
а ти світле волосся розчісуєш,
у дзеркало дивлячись.
Висока свіча
і чорна троянда.
Збігаються людоньки.
Ладоньки, ой, лада.

Куди тобі? В негоду неживу?
Там ягоди сухі,
там ящірки блукають.
Куди тобі? В нерадісну корчму?
Там короля нового
старці і блазні лають.
Чи до привітної вдови?
А там давно
чужі ночують.
Куди тобі подіти чорні книги?
Кому нового вірша прочитати?
Улітку світ безмежний,
узимку непривітний,
і завжди його важко покидати.

завше боявся зустрічі немилосердної
з принцом серед пустелі вночі

чи ти мені голову зітнеш принце
світле дитя палахкучої крові
чи ти мені чуло в очі поглянеш
ген з того краю столу

чи ти мені очі вип'єш принце
грубі і невситимі
а чи із клаптиків порваних віршів
складеш картину

мого похапливого страху до тебе

я не троянда не лис не планета
я лиш пустеля у власній постелі
каптур ченця стіна ледь помітна
за мохом

завше боявся
боявся до дзвону коли плескав у долоні
боявся до дзвону і диму
як сигнальні багаття палив
боявся до гір що постали на видноколі
до люду що вимахуючи руками
все більшими
біг рятувати мене

від принца мене порятуйте —
для того цей вірш

від маленького принца —
ату його!
(« пустеля »)