Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

біжать малі діти
біжать живі панни
стоять за ним біди
плещуть у долоні
сяє орифлама

три лілії золоті
купаються в крові комонній
обшарпаний і побитий
без корони
голодний

прийшов свободити
гріб Господній
славімо його

Чути крики і гомін по всій Україні
плаче велика земля яблука падають
пишна звірота править народом
а як вона править не знає король
міста занедбали ремество батьків
у селах тічкуються зграї вовків
а гори паперу пливуть і пливуть
у руслах колишніх річок
а дари та благання тепер не доходять
до гордого Кракова города.

«Де течеш, Дунаю червоний?»
«Там, де стоїть панна з тобою,
козаче».

«Де ти взяв си барви такої?»
«Там, де ти забив турків троє,
козаче».

«Аби мені лучча зброя,
То загладив би ще троє,
Дунаю».

«Коли б мені кармазин,
То загинув би й татарин
не один».

«Коли б мені ще й сап’янці,
То пойняв би тебе, панцю,
брей, море, брей!»

А Дунай тече,
А панна плаче,
козаче.

Іди, мій братіку, іди,
не жди на левів та ведмедів,
що тягнуть золото арабське
під жовтим листям кленів.

Devotio moderna .

Іди, мій братіку, співай,
про ясні рани князя неба,
про білі шати Діви,
про тихі житні зерна.

Devotio moderna .

Осінні хмари.
Останні отари.
Agnus Dei, не карай Іуду.
Заходить сонце черво…

Devotio moderna.

Коли двері на колодці,
коли грати на віконці,
отже, пастка на дракона
вже готова гонорова.

Коли сніг бриніє днями,
коли сни брудні у дами,
отже, пастка гонорова
на дракона вже готова.

Час жеретія лапати,
летіть, соколи, до хати!
Закричав, огнекрилатий,
взяли замки відлітати.

Взяли крила в кайданиці,
шию до скрипиці;
сиплеться луска лапата,
благає зміїха-мати:
«Пусти сина, Георгію,
бо він іще молодий.
Не наївся, не напився,
голос не перемінився.

Змилуйся над моїм щастям,
дракон тобі ще придасться, —
скоро Діоклетіан
мучитиме християн».

Не послухали зміюки,
посікли його на штуки.
Ось так, отак, он як, о!
Отакечки, отако!

Залиш свій дім з одним вікном і йди,
нехай загрозливо подивляться услід
тополі, котрі зостаються;
один тепер, цілком один,
немає тих, кого любив,
що втримати могли, сказавши:
«Ми твої!»

Іди тепер, як знаєш, пілігриме,
шляхи, прокладені в світах, усі твої.
Немає тих, кого любив,
і щезли вороги, які
могли затримати, сказавши:
«Ми твої!»

Гойдається міх, падає сніг,
сопілка новá і пісня новá.

Епістоли, яка надійде потім,
не прочитає вже ніхто, — і ти,
і можна буде не відписувати, — вперше, —
чому вагаєшся, іди!

Гойдається міх, сиплеться сніг,
сопілка стара і пісня стара.

Креше мороз, бреше чийсь пес,
кличе ятряний маєток з небес.

Пречиста Діво, помагай мені
шукати шлях у золотім вогні.

Порадь, коли я ради вже не жду,
і захисти, і заступи, і порятуй.

Дай лише ті слова, які Тебе достойні
у вищих небесах, на дорогому троні.

Осяй сирітську мову українську,
вгорни її у ласку материнську.

Прости, що я, гріховний і нездалий,
прошу цього між тлуму та неслави,

серед видющих, мабуть, найсліпіший,
поміж премудрих, може, найдурніший;

коли вони кричать, я все-таки шепóчу,
з надією: почуєш серед ночі

і зміниш гордий глум на тихий захват,
слабих — на дужих, дужих сповниш страхом.

перед покорою веселих зел та звірів,
перед покарою, що міститься в зневірі.

Щó є вогонь, високий, золотий,
на тверді серця гостро піднятий?

Це добрий меч в руках Твого Дитя.
Це віддих віри нашої. В Буття!

Єдиному, Хто вміщує в Собі
зорю і павутину на траві;

Хто промовляє хмарами, дощем,
соборами, зруйнованими вщент;

Хто зі Свого квітучого огроду
зірвав полин для нашого народу, —