Ігор Калинець: Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

Згідно з традиціями нашої початкової драматургії, дійства вертепу для відпруження і передишки глядачів мають бути відділені від себе інтермедією, а не павзами з буфетами і з порожньою балаканиною вагомих у власній уяві міщан, що вичікують на третій дзвінок. Таким був смак, розумний естетичний задум творців зав'язку української драми. Спудеї Могилянської Академії вигадали, що глядачів треба в перервах забавляти смішними — на їхній тодішній смак — жартами інтермедії. Калинець інтермедію прийняв, але виправив її незадовільний зміст. Він не хотів нищити настрою дійства веселощами і показує в перервах різновидні тканини ніжної лірики. Поезії обидвох інтермедій писані стилем інакшим, ніж дійства, немов би твори іншого поета — доказ ширини діапазону і поетичних умілостей автора.

П е р ш а і н т е р м е д і я це відчутливі реакції молодого поета на красу нашого образотворчого мистецтва. В основному вони є чуттєвим відзивом споглядання на малярські образи, а деколи є також одуховленим доповненням їх такими фарбами, яких на палітрі нема — договоренням мрійливого задуму маляра чи поглибленням настрою, що оточує образ. Це інтермедія перша. Коротка вона. Шкода, що для читача закоротка.

І н т е р м е д і я д р у г а. Модерністичний сюрреалізм, форми верлібру, який відкидає шкільні приписи граматичної інтерпункції і механіку класичної метрики, що багатьом поетам перешкоджала передавати в автентичному виді свої дійсні поетичні пережиття. На початку цієї інтермедії Калинець прибиває на сосновій дошці вертепу (чи не дерев’яним кілком?) листок калини і проголошує, що це є «Калиновий герб» — герб у геральдиці невідомий і дослідникам поетики до цього часу також ще незнаний. З пояснення кінцевого вірша цієї інтермедії виходить, що це є новий герб, посмертно наданий Калинцем «шляхетному родоводові мандрівних дяків», що без пашпортів і путьовок мандрували колись по Україні вздовж і вширш, куди серце запрагло, щоб навчати людей ученого письма, правди, співу, любови, порядности і побожности.

Після осінних віршів попереднього дійства І н т е р м е д і я д р у г а починається зимовими образами. Зима така, що «мороз на бігу копита коням прибиває», а вовкам «пахнуть заячих слідів конюшинки». А заяці? «Догризаючи бурячиння хмар метнулись зайці до втечі», за ними «інквізиція з рушницями… чобітьми і псами» по снігу рушила. Настрашений такими подіями вечір «у ріг місяця тривогу сурмить». Зима ранком «облачилася» в урочисті церковні «срібні ризи»; замерзлі «в інею дерева видзвонюють, як павуки в церкві» кришталами; на вікнах «закінчує мороз крила архангелів». На небі діються дивні події з часів ловецької культури: дик «на іклах поніс сонце… зарити», олень з надломаним рогом, до якого прилип листок «з діадемою місяця промчав» і «оберемками хмари, як сіно, підкидав рогами». Двірник — до паламара подібний — «доглянцовує сонце, припорошене снігом». На землі «церква навхрест дошками забита, попримерзали янголи крильми до шиб», «зів’яв дзвін як гарбузова квітка». Інакше було восени: «гупають яблуками бубни садів»… Крім цих описів природи ще кілька віршів на закінчення, як казка маленькій Звениславі, згадки про першу наївну любов «жовтодзюбих», спогад про старого вчителя, що вчив про казкову країну золота, якої «на мапі не знаходжу» і згадувані вірші про Мамаєвого коня і Калиновий герб.

Дивним світлом розквітла наша поезія після революції і в 1920—1930 рр. прямо кавалерійським рейдом здобула відразу почесне місце в світовій літературі. Очевидно, ми думаємо тут не про кількість, а про якість, серед якої так часто вистачає один безприкладний вірш, щоб здобути безсмертність. Калинець займає в сучасній українській поезії високе і тільки собі притаманне місце:

На уявному пергаменті Калинець стародавнім прабатьківським гусячим пером понаписував свої модерні вірші. Що його пергамент має норовисту натуру брикати і хвоста задирати — Калинець угадав. Не вгадав тільки того, що його розбриканий пергамент потрапить до рук переписувачів, які заставлять його брикати по закордонних луках замість тихцем просуватися по рідних пасовиськах. Ми тішимося тією непередбаченістю і несподіванкою.

Творець і лицар Калинового гербу написав зневірено про себе: «а чи не останній я з шляхетного родоводу мандрівних дяків?» Цей запит стосується і його попередника Олекси Влизька: «Романтики, ви вже останні, до скроні кольт!» Злам душі в обох випадках є зрозумілий, але ніяк не виправданий. Романтика і романтики є неперехідним явищем, бо передають вічну властивість людської душі — тугу за даллю, нехтування малим і стремління до великого і прекрасного. Калинець є суцільною постаттю з вибраною самим собою метою залишитися чистим романтичним поетом у служінні красі з національною шатою. Як перед ним, так і після нього появлятимуться споріднені духи, але ми віримо, що він стоятиме в першій фалянзі серед них.