Ігор Калинець - Відчинення вертепу. Поезії з України - Друга збірка поезій

Заки докладніше говорити про поезії Калинця, нагадаємо для порівняльного протиставлення відомий факт, що поетам рідко коли трапляється досягти стану творчої екстази та відтворити його в вірші. Через недосягнення — чи нешукання — таких вершин їх поетичний доробок аж ніяк не втрачає нічого з своєї вартости і якости. Пригадаймо собі Тичину. Він у вийнятковому творчому підйомі залишив нашій літературі один особливий і безсмертний брилянт. У захваті поетичної екстази його власне єство розплилося в «дзвонних згуках» кларнетної музики соняшного проміння. Його Я злилося, стало часткою, ритмічного руху «безсмертя всіх планет», ритму тотожного з радісними ударами його власного серця: «Я був — не Я. Лиш мрія, сон». У творчому підйомі Тичина відчув метафізичну красу космосу і досягнув утотожнення себе самого з світом цієї метафізичної краси:

Калинець — ще перед написанням цієї збірки — залишив нашій літературі брилянт подібної вартости [1] Видавництво робило посилання: «Дивись Додаток на стор. 111», на якій було надруковано вірш Ігоря Калинця «Вітражі». — Прим. упорядника. , але зовсім інакшої якости. У своєму ексстатичному підйомі мистецького захвату він пережив також: споєння свого власного Я з світом інакшої, але також метафізичної краси. Це не була музика космічних сфер. Це було неповторне пережиття краси, створеної людьми, прапредками Калинця.

Вона об'явилася поетові в опустілій святині, в місці забороненому тепер для людей чи перетвореному на музей безбожництва. Через вітражі вікон, прислонених арковими щілинами, «мільйони сонць упали на мої очі, руки, плечі». Вони різнобарвними зблисками і півтонами мерехтіли на луках склепінь, на обличчях ікон, зливалися в мозаїки різновидних барв і ліній. І Калинець

Калейдоскопічні блиски барвистих промінів сонця стали для поета тотожними з проміннями його душі. Не лише з прислонених вітражів вікон, з його власної душі вони падали «на церкву в Ольжиній руці», «на Володимирові персти». Душа поета запалала самоцвітом «у Даниловій короні», запеклася «чорним згустком крові» на Наливайковім лиці:

У протилежності до Тичини, урочистого, сповитого колись «у мрії творчої хітон», Калинець простий і скромний. Він «натягнувши кирею традицій» на себе, уявляє себе середньовічним «мандрівним студеєм», або «чи не останнім з шляхетного родоводу мандрівних дяків». В одному дуже барвистому вірші, що до найкращих належить, він висловився про свою музу цілком зневажливо і згірдливо: «безславна моя муза осліє від безслів’я». Жарт? Чи вибух нетерплячки? Все одно його збірка поезій доказує протилежність. Калинець вкладає про себе такі слова коневі Мамая:

З цього самовизнання випливає, що Калинець постановив прожити своє творче життя щирим піхотинцем і знехтувати режимними пегасами, які вже стільки поетів знесли в підпарнасові провалля на певну літературну смерть. Треба припускати, що ця постанова стоїть у авторовому первопочинові, як поета, бо недаремно його перша збірка носить назву «Вогонь Купала», назву, яка зовсім непопулярна тепер в Україні серед перегонів при виконуванні маніакальних планів. Свою погорду до служального віршоробства він висловлює дуже коротко: «хай на підложжі підлості пасуться титули, останьмо чисті». Тому не диво, коли світосприймання Калинця не залишається без осудження:

Однак осудження офіційною критикою не виводить його з рівноваги: «інколи, від спогадів дощу обмоклий, гріюся під животворним омофором строф». Серед скарбів рідної мови поет щасливий і знаходить найвищу насолоду — говорячи за Ґете — у власному співі: