Ігор Калинець: Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій

Підпираючись костуром ямбів,
натягнувши кирею традицій,
прощаюсь з віком атомним,
бо щось мені не сидиться.

І вже мандрівним спудеєм
топчу снігові верета,
промінявши жупища келій
на біблійну скриньку вертепу.

Затихає хупаве місто.
Стіл. Заметіль. Гостина.
У кратерах макітр замішане
тісто солодке стигне.

Бринять ракети веретен
в галактиці каганцевої містики.
На сосновім деці вертепу
починається перше дійство.

Сумно на тебе дивитися, кринице,
пільна кринице з прогнилим цямринням,
оточила ти себе свитою кропиви ницої,
ще й хизуєшся мереживом жабуриння.

А була ти, небого, богинею у правітчизні,
молилися предки до твого непороччя,
пили вони жадібно тіло твоє пречисте,
солодкою водою причащали очі.

Де твоє нині ділося блакитне свічадо?
Хто тебе чару дівоцтва позбавив?
Скільки на землі зі смагою прочанів,
а жоден з летаргії не розбудив тебе збанком.

Лишімо душам відчайдушників — мужів
на підвідконні миску молока та меду.
Самі позбудьмось бутночсті й молитву прокажім
за сутність будня, альфу і омегу.

Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів,
про їхні дбаймо живодайні вим'я й вола.
На нашім небі нам завісив статку ріг
якийсь козячий бог — волососяйний Волос.

Вже й сам Перун по стількосот роках
моцарського метання берла блискавиці
вергає днесь літеплі стріли молока
з дійних дійок у духом’ян дійниці.

Підперта здавна тендітними колонами мальв,
ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям,
і дивною мозаїкою з бурозелених смальт
та свіжою латкою сонячного околоту.

Звисають з тебе булави маку і срібний часник —
проминулого літа скупі оздоби і радощі.
Відходять зі спасами добрі твої часи,
що відбивав бузько на базалуччя ратуші.

Перегнали давно тебе наймолодші із груш,
гнилиці опалі загрузли в твоєму лоні.
Жаль мені стріхи, бо сам я, мов комин, загруз
білими спогадами в її мосяжній соломі.

Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,
покарані зухвальці, обернені в камінь.
Тепер тільки від круків побираємо мито
білими козацькими кістками.

Стоїмо як ідоли чорної пустелі,
віхи знамення татарви й вовкулаків.
Впаде смерк смерті на зелені оселі,
коли сонце вибухне на мертві відламки.

Скинемо каменю чари, які нас тиснуть,
зненавистю все просмалять наші вічі.
До слушного менту ми затаїлись у тирсі
з правом раз у рік на відьомські віча.

Гасає вітер свавільно на майдані за ринком,
де кози пасе остання в містечку відьма,
де імператор чортополоху здивований прикро,
що сонну імперію непрошений гість відвідав.

— Не за горами зима, — журиться відьма козами.
З левади, де зорі пасуться, найпахучіше сіно.
Та коня де дістати, і дишель зламався у Воза,
а на віник тепер, ік старості, ледви чи б сіла.

Як реп'яхів, не позбутися надокучливих мислей,
що минувся той час — навіть вже не присниться,
коли до Великого Воза запрягався місяць
і відьмі привозив сіна цілу копицю.

Се посвячення пасок, се посвячення передсвіту,
се весільне коловання сонця, яке не добачаєм.
Хлопці зірвали двері дзвіниці і вето місцевої ради —
вдарили на сполох великодніми дзвонами.

Отож не пудьмося спросоння: а що нам буде?
Застановімося ліпше, хто ми і для чого ми.
Чи ми земля, якої давно не любим,
чи дюралюмінієві крила, до яких ще не доросли?