Ігор Калинець - Відчинення вертепу. Поезії з України - Друга збірка поезій

Видавалося б, що тут маємо повнозвучний відгомін з київських неокласиків. Нагадується Рильський і Зеров з безпосереднім вичуттям природи й українського побуту. Певно, поетичні первні природи є спільні, але поза ними щораз наново повторюються поганські боги та вірування і християнська обрядовість, що своєю багатопостатністю різнять Калинця від попереднього покоління. Звідкіль взялися вони? Вони здвигаються з черепків трипільської культури, з руїн церков і закривають собою нігілістичні заміри паліїв, виповнюють порожнечу. Це не є заклик до повороту в минуле, ані не є вірування в старе, бо воно відмолоджуване, це не є повторення пропащого, а творча знахідка національної духовости, щоб у часі апокаліпсу відродити з неї нове. Не сміє існувати порожнеча віри, як не сміє існувати пустеля історії. Безперервною є історія наростання національної літератури.

Щоб не накопичувати нових імен, повернемо ще раз до Бажана. В «Молитві пастухів» Калинець продовжує іншими мотивами там, де обірвалася струна молодого Бажана, коли він також переносився в ранньо-історичні часи. Пригадаймо собі його сонет «Папороть»:

Покликуючися на Бажана — можна також на біологізм Антонича покликатися — зовсім не маємо на гадці закидати Калинцеві «впливологію». Ні, нам ідеться підкреслити, що наш автор самостійно й оригінально творить у традиції української літератури, знаходячи в ній своє власне нове слово.

У д і й с т в і д р у г о м у тематика змінена на любовну. Цікавішим мотивом, що повторюється в кількох віршах є праукраїнська пошана до дівочої невинности. Він хотів би після любовних переживань далі бачити дівчину в ореолі її «цноти», але якось не виходить так, бо: «з-за вугла лукавий біс кепкує з тебе і мене», а в іншому випадку «мов сович з-за дупла за нами совить совість». Або, коли «світ чистий, як роса, висить на павутинні», поет «змиває сон», бажаючи змити «в непам’ять мару» пережитої ночі. Даремно! Його серце все одно прагне «князівства дня, в якому ти княгиня». Заки він закохався, «була собі з мене людинка з глини», а потім почувався інакшим, сильним. В дальших любовних перипетіях пізнав, що в любові є багато омани, облуди, ілюзії:

і поет відчув «біль за реальністю речей», співав «осанну тому світові, що в вікнах, бо поза ним чи не ілюзія сама», згадав обряд «Топлення Марени», легенду про Ладо в «кришталевій труні» і т. д.

Дійство закінчується двома осінніми віршами. Надходить «Осінь» у пастельних фарбах і несе «самотність у білій пустелі постелі».

«а я не живий і ти (осінь) вже також не жива». Чому він не живий, це пояснено перед тим у «Сподіванні на осінь»:

Т р е т є д і й с т в о описує контрасти між реальним і вимріяним світом, пережиті самим поетом, або персоніфіковані долею сучасників чи уривками фактів дійсності. Блимання огарка свічки на старому мідяному світильнику освітлює сцену вертепу, а сценою тою є «пращурів земля». На мерехтливому «кінчику полум’я танцювала ж наша журба». Нема вже побратимів, намножилося недрузів, родини розірвані і невідомо чи себе «позбираєте вціле з різних доріг і доль»; нудна прозаїчна робота на прожиток забирає маляреві час — через неї пропадають творчі мотиви; професор спалює мистецький образ Холодного; «преглупе міщанство» не розуміє малярів, поетів; старі архівні документи нагадують про мандрівку через Карпати мандрівника-маляра, про переслідування священиків і братчиків епіскопом в XVII ст., що, затаївши своє ім’я, анонімно накликував до погромів. До цього циклу належать уже згадувані вірші «Беринда», «Корови», «Мужній вірш». Дійство закінчується — у протилежності до попереднього — не осінним настроєм, але барвистим черешневим «Червнем». Цей кінцевий вірш поезій журчить своїм ритмом як бистрі гірські потоки.