Юрій Андрухович - Листи в Україну. Вибране

Всемогутній Базю, боже інформації,
всі ми підлягаємо таємній реєстрації:
біле непороччя квітів конфірмації,
наші струси, пристрасті, стреси і прострації.
Всемогутній Пане! Мерехтиш зорею!
Віруємо в диво ми матримонійне.
Як здобути щастя, а не гонорею,
і гніздечко звити тепле й гармонійне.
Рефрен: Молимось на Тебе,
мліємо від Тебе,
сльози осушаєш наші, мов атрáмент!
(фізичні вади,
духовні потреби,
розмір черевиків, бюст і темперамент).
Кожній собаці — рожеву кістку,
комусь на вічність, комусь на годинку,
стрибучому карлику — баскетболістку,
худому брюнетові — тлусту блондинку.

Все про нас відомо й чітко занотовано,
списки й картотеки мудро застосовано.
І комусь поліпшено, а комусь попсовано,
і когось погублено, а когось врятовано.
Все для самотніх! Базьо ґварантує
райські вольєри з кропу й сельдерею,
рани заслинить, хвости перебинтує —
Ось Він Понад Нами Мерехить Зорею!

Рефрен: Молимось на Тебе,
мліємо під себе,
сльози осушаєш наші, мов атрáмент!
(духовні вади, фізичні потреби,
вага без черевиків, обсяг, темперамент).
Кожне подружжя — в рожеву клітку,
цвіте родинності квітка-химера,
доцентові-педику — неповнолітку,
студентові-медику — вдову мільйонера.

Вінець творіння — вихід на рандку.
Зітхання в гущавині після смерку —
люби квартирантку або лаборантку,
або бригадирку, або інженерку!
Даруєш кохання небесну манку,
і ми потрапляємо в цю приманку:
кастратові-тенору — німфоманку,
глухому сатирові — меломанку,
а неврастеніку типу маніячного —
працівницю заводу коньячного.

Пане Базю! Ти гориш,
ніби прищ.
Пане Базю! Мерехтиш?
Мерехти ж!

Як відомий вам корифей карнавалів,
що спізнав міста від веж до підвалів,
я шанований вами бував повсюдно.
Але нині, в час дебілів, ґевалів,
як один з відомих вам бабовалів
прохриплю отут привселюдно:

Дорогі кияни і ви, львів’яни!
Я забув, коли напивався п’яний,
я забув, як смакує чарка.
Солов’їне горло чи олов’яне —
все одно слід мочити, оскільки я не
просто так отримав сан Патріарха!

Патріарх не може жити в неволі,
Патріарх повинен жити в Тиролі,
при дворі в короля Олелька.
Виконання в суспільстві моєї ролі
є тотожним вживанню до хліба солі —
проковтни, в кого ширша пелька!

Я багато не багну, а прошу чемно,
щоб мені не чутися під’яремно,
я для творчості мушу мати горівку.
Щоб амури не тріпалися даремно,
Патріархові мусить бути гаремно.
(До під’їзду прошу таксівку.)

Патріарх не протягне і дня без свята.
Відчуваю: зараз (а сніг — як вата)
три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю.
Голос ангела в небі чи спів кастрата?
Обніміте ж, брати, найменшого брата —
молю вас, благаю!

Бо мені здається, що, бляха муха,
стало пусто в оселях Святого Духа —
бачу це як нащадок герба Андрухів.
Патріархові тужно, а ви, псяюха,
заліпили воском серця і вуха —
переїду в країну духів!

Я не прошу їжі, а прошу тиші.
Уночі на кухні шкребуться миші.
Три царі бредуть, як примари піші,
і сидить зоря у душі, як в ніші.
І рядком єдиним, як бовдур, марю:
Добрий вечір Тóбі, Пане Господарю!

Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помрéмо,
а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і
в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.
Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.

Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!
Заганяти поезії прутень у дупу добі,
малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,
розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.

Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові —
і так само на всіх постаментах і тронах земних.
«Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» —
запитає зненацька один із туристів дурних.

Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
Нас на цоколі троє — четвертий на цоколі Фалос
(це, здається, філософ такий давньогрецький один).