Юрій Андрухович - Листи в Україну. Вибране

Ця земля, чи, як кажуть англійці, Раша,
під моїми ногами вмирає глухо.
Винайдені тут петля і параша,
диба, плаха і цвях, забитий у вухо, —

ідеальний засіб дізнатись правду
з вуст бідаки, котрий нічого не скоїв,
і щасливо закрити судову справу.
Тут процеси нічим не кращі розбоїв,

навіть гірші. З нічних лісів неосяжних
долинають волання зізнань, розкаянь,
гавкіт суддів, доноси кривоприсяжних,
і немов сокирою хто розкраяв

череп мій, щоб вибити з нього зайве,
тобто мозок, усі відповідні центри.
Цей, як кажуть англійці, «крейзі дизайнер»
не помре ніяк, живе на проценти

і будує дім без дверей, в якому
слід звихнутися, перш ніж дійти до суті.
Я принаймні дзвонив би звідси додому,
та монети всі ювілейні, гнуті.

Попри все лишається все, як завше —
мрець ніяк не хоче лягти в цю землю.
Спом’яни його, цей лист прочитавши.
Але я цей край і таким приємлю.

Я ночую тут у такому домі,
де живуть прозаїки і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і мінети

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і в авта.
Тобто тут це все на рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш — можеш упасти
де завгодно або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті —
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого звикли.

Вихід є, здається, один — ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій —
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп’яну.

Є інакший вихід — іти в науки,
як вожді в народ, тасувати книги,
і якщо бракує під боком суки,
тобто дівки, з якою маєш інтриги,

і якщо твердий твій духовний стержень,
і якщо спроможний магічний корінь,
то можливим є потік спостережень,
відображень, вражень і перетворень

голови твоєї з дурної на мудру.
Все залежить від якості зосереджень.
Цю кабалу знань, як небесну пудру,
головне приймати без застережень.

Я, скажімо, дізнався, що таке вірші.
Це — не рани слів, що пахнуть волого,
і не ритми снів, як гадають інші,
і не поле битви з єдинорогом,

а молитви до Когось, Кому не віриш,
і тому вони мусять бути нудними,
але чесними. Вірші — це як офіри
для богів, котрі згордували ними.

Я також дізнався, що вчасно треба
розпізнати чорта, його гримасу.
За контакти з ним тут ламають ребра,
але від контактів немає спасу.

Розкошую тут, як фалос у лоні,
у тутешній культурі — від ахів до схлипів.
Це немов без фраку бути в салоні,
де товчеться безліч розкішних типів,

переважно з Півдня, із малоросів,
про яких тут знають із анекдотів.
Загалом їх тут мають за ескімосів,
папуасів тобто, за ідіотів.

Але є й між них фигури вагомі,
що змогли сяйнути чемно і вчено.
Феофан Прокопович, відомий гомік,
Розумовський-старший, відомий тенор,

чи, скажімо, Гоголь або Гребінка,
і якщо полізти вглиб коронацій, —
Катерина Друга, відома жінка,
тобто курва, сприяла зближенню націй.

Я дізнався тут про темні чи явні
махінації з духом. Це схоже на пляму.
І настільки тут усі православні,
що я врешті схиляюся до ісламу.

Вже обдурено тисячне покоління,
це природно й не надто великий гріх їм.
Я дізнався, що ми з одного коріння.
Себто Київ колись так само був їхнім.

Мандрувати тут у середньовіччя —
все одно, що за князем повзти обозом.
Тільки знай дивися в кожне обличчя:
ці хлопаки описані ще Ломброзом —

щось таке злочинне, таке причинне
прозирає з їхніх сумирних писків.
В них минуле каторжне, судочинне —
словом, вони схожі на василісків.