Юрій Андрухович - Листи в Україну. Вибране

Так, наче брама — то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.

І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але
брам немає, сторожа зітерлась
на порох. Сім вітрів розкошують
на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкрито, сторожа
виростає зелена й пругка.

«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить.

Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.

Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (акурат над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку.

Ані слова про інші витвори.

Я віддав би своє ребро.
Може, щось вийшло б із нього —
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
ґінкго.

Прогулянка кіньми — велика приємність.

Та нам зостаються лиш кухні
в задвірках сецесій —
просторі прокурені гнізда,
де гори немитого посуду й чаші
з піщаними квітами, де
у кранах сухих ледь пульсує
волога зелених боліт.

Посіймо попіл на стіл
і пролиймо невипиті краплі.

Брате, намацай отам на стіні вимикач —
я не бачу тебе,
бо до ранку ще триста хвилин.

А панство і челядь поснули,
і коні поснули,
і нам не ввійти в ці кімнати.
Вони не покличуть.

Замок зіходив на землю все меншими
замками,
з одною-єдиною баштою,
де графи колишні ставали поволі
фігурами з воску, жокеями,
фотопортретами.

Здрібніння квартир і мансард,
навіть шахових партій в альтанках,
відбилось на нашому настрої —
хотілося пити.

І врешті, зійшовши по Лисенка, де
обличчя у вікнах, немов стародруки,
побачили ми,
як доми продаються, полотна, гравюри,
дівчата.

З «Татарні» світило підземне крило.

Місто немов сузір’я.

Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,
і міст, і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста
у непам’ять.
Ми вимовляємо їх
і знаходимо іншими. Втім
вранці виходиш на площу і все впізнаєш:

липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.

Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату —
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
Спалює мене поїдом жадання єдине:
їхати до тебе поїздом більш як дві години.

Далі мене знищує пожадання друге:
«З темниці музейної виплинь, королево!» —
горлав би на всю губу з любові і туги
серед міста, опівночі, в товаристві лева.

(Лев зі мною рикав би.) І коли зненацька
ти виникла б на мій голос — ніби на портреті,
загриміла б мені в серці музика вар’яцька
і мене б охопило пожадання третє:

на коліна гупнути, як бугай на страті,
і благати, мов пастир, що записує в секту:
«Ходім пити повітря. Тут повно кастратів.
Я люблю твої руки, очі, корсетку,

сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску,
а також панчохи і черевики.
Я люблю твого тіла великодню паску,
твої лікті і фалди — і все навіки!»

Я схилявся б низько, шептав би п’янко,
цілував би слід кроку твого, Варваро,
край мережива твого, дурна міщанко,
посмітюхо з Ринку, глуха почваро!

Це — спроба написати вірш про нас.
Про нашу учту, молоду і п’яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?