Марк Фалкс - Як керувати рабами

Зробитися рабом — жахлива доля, але в Римі це зовсім не означає кінець життя. Я закликаю рабів вважати таку долю випробуванням. Якщо вони пройдуть його з честю — покажуть себе добрими і відданими працівниками, що заслуговують на довіру, — це відкриє їм шлях до свободи, і тоді вони зможуть стати справжніми, повноцінними римлянами.

Для багатьох римських рабів перебування в неволі було тимчасовим. Якщо вони працювали старанно й чесно, добре служили своєму господареві, то мали всі підстави розраховувати на те, що їм подарують свободу. Чого ми знати не можемо, так це того, який відсоток рабів мав такі підстави. Незрозуміло також, як довго рабам доводилося чекати цієї свободи. Здається очевидним, що домашні раби з більшою ймовірністю могли отримати свободу, оскільки дехто з них мав змогу налагодити особисті стосунки з господарем. Та не всі раби, особливо у великих домогосподарствах, були здатними це зробити, оскільки в таких умовах господар переважно був особою відстороненою та байдужою.

Манумісії були явищем, характерним переважно для міста. Існують приклади, коли управителі в сільських маєтках отримували свободу, але більшість рабів на плантаціях, наймовірніше, працювали, поки ставало сил. Неважко зрозуміти, чому було саме так. Контакти господаря з такими рабами зводилися до мінімуму, він навряд чи міг отримати користь від їхніх послуг після звільнення, і до того ж йому довелося б шукати когось замість них. Мабуть, найбільше, на що можна було сподіватися, — це заміна тяжкої роботи в полі на легші завдання для рабів літнього віку. Та до старості в таких умовах доживали далеко не всі.

Тривалість служби, після якої домашній раб міг розраховувати на звільнення, схоже, варіювалася досить сильно. У коментарях, які до нас дійшли, вона часом становить п’ять-шість років, а іноді сягає й двадцяти. Цікавий погляд на це питання можна знайти в «Оракулах» Астрампсиха. Одне з питань формулює безпосередньо раб: «Чи отримаю я свободу?» Відповіді показують, що для більшості рабів перспектива свободи була віддаленою і постійно відкладалася. З десяти відповідей п’ять були «поки що ні», дві — «через якийсь час», іще одна — «якщо зможеш заплатити». Останнє могло означати будь-який час, але, ймовірно, досить віддалений, адже раб спочатку мав накопичити гроші, щоб заплатити за свою свободу. Одна з відповідей становить категоричне «ні», до якого ще й додається порада рабові «помовчати». І лише одна відповідь дає надію: раба буде звільнено «за заповітом і з хорошим дарунком». Саме так і жило чимало рабів, постійно втішаючи себе сподіваннями на краще майбутнє. А власникові було вигідно залишати раба у стані очікування якомога довше, щоб отримати від нього якнайбільше користі, коли раб у сподіванні на волю працюватиме чесно та старанно.

Деталі, обумовлені в дельфійських манумісіях, засвідчують: навіть коли свободу було надано, її фактичне отримання часто відкладалося на роки і відбувалося тільки за умови продовження служби господареві. Вільновідпущеник і далі мав численні обов’язки перед колишнім паном, і це вказує, що на практиці чіткої межі між свободою і рабством не існувало. І все ж таки очевидно, що багато з рабів прагнули стати вільними й заради цього були готові докласти великих зусиль.

Рабство для римського суспільства було способом асимілювати велику кількість іноземців. Але римляни намагалися ввести, так би мовити, «контроль якості», щоб негідні особи не могли стати громадянами римського суспільства. Закон Елія Сенція (Lex Aelia Sentia), наприклад, забороняв звільняти рабів, яких господарі коли-небудь карали заковуванням у кайдани; яких було затавровано; тих, кого із застосуванням тортур допитували щодо здійснених ними злочинів; тих, кого було засуджено стати гладіаторами й битись із дикими звірами. Якщо навіть господар звільняв таких рабів, вони набували статусу переможених чужоземців. Закон Фуфія Канінія (Lex Fufia Caninia) 2 р. до н. е. встановив додаткові обмеження на відсоток рабів, яких господар мав право звільнити (див. Ґай «Інституції», I, 1; 8–55; Светоній «Авґуст», 40).

Висловлювання Цицерона про те, що перші шість років диктатури Юлія Цезаря були еквівалентними повному строкові рабства, можна знайти в «Філіппіках», 8.11.32. Одним із найсуворіших заходів соціального захисту з боку імператора Авґуста була заборона звільняти рабів раніше, ніж через тридцять років служби (див. Светоній «Авґуст», 21). Про закони, які стосуються обов’язку вільновідпущеників працювати на їхніх патронів, див. «Дигести», 38.1. Про заборону Клавдія відсилати хворих і старих рабів на Тибрський острів писав Светоній у життєписі Клавдія, 25. Про господарів, які звільняють своїх рабів для того, щоб вони отримували державну благодійну допомогу, див. у Кодексі Феодосія, 14.17.6, а також у праці Светонія «Авґуст», 42. Про те, як старій няні було подаровано ферму — в листах Плінія Молодшого, 6.3. У записі ILS 8365 є приклад того, як гробницю було відкрито для ширшого кола членів домогосподарства, зокрема й для рабів та вільновідпущеників. Розповідь про Ґая Мелісса див. у творі Светонія «Про граматиків і риторів», 5.