Віктор Бедь - ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

розкриття психологічної сутності фундаментальних понять і категорій права;

вивчення методологічних і теоретичних основ юридичної психології;

розробляння методик (і нових методів) теоретичних і прикладних досліджень у царині юридичної психології;

створення професіограм і психограм юридичних професій;

розробляння методики профорієнтації й профвідбору юристів та ін.

Одиничні завдання юридичної психології пов'язані з розробкою теоретичних підходів і практичних рекомендацій щодо найефективнішого здійснення правочинної діяльності. Серед них можна виділити такі:

1) дослідження психологічних аспектів ефективності правових норм і розробляння психологічних основ щодо нормативної регуляції різних правовідносин;

2) психологічне дослідження особистості злочинця, розкриття мотивації злочинної поведінки;

3) розробляння методів і заходів психологічного впливу з метою викриття злочинців;

4) дослідження психологічних закономірностей діяльності різних видів професійної юридичної діяльності;

5) розробляння соціально-психологічних основ профілактики злочинів;

6) дослідження психологічних закономірностей діяльності виправно-трудових закладів для розробляння системи заходів щодо виправлення і перевиховання засуджених.

Поряд із вищезазначеними завданнями можуть ставитися і тимчасові, зумовлені конкретними життєвими обставинами (наприклад, теоретичне і методичне забезпечення навчальної дисципліни «Юридична психологія» і окремих її спецкурсів; розробляння практичних рекомендацій для юристів з окремих напрямів їхньої діяльності тощо).

При реалізації завдань юридичної психології повинні враховуватися певні вимоги. По-перше, юридична психологія має дати, так би мовити, соціально-психологічну «фотографію» стану і динаміки державно-правових явищ, аналізувати їх з урахуванням досягнутого рівня розвитку держави і права. По-друге, дослідження юридичної психології мають встановлювати «діагноз» розвитку психологічного аспекту правових явищ. По-третє, важливою вимогою до реалізації завдань юридичної психології є вивчення психологічних факторів, які впливають на державні та правові процеси.

Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469–399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427–347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психології, які лежать в основі соціального розвитку — потреби і можливості людей; Аристотель (384–322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.

У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.

У ХVIII-ХІХ ст. зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології злочинної поведінки, психології особистості злочинця і психології показань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник криміналістики австрієць Г. Гросс (1847–1915) створює фундаментальну працю «Кримінальна психологія» (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав бага тий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).

Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сутність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з'явилися фундаментальні дослідження з цієї проблеми: Р. Луваж «Психологія і злочин» (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох «Правова і кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон «Кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

Слід назвати антропологічний підхід у кримінології, закладений італійським психіатром Ч. Ломброзо (1835–1909) і його послідовниками Е. Феррі (1856–1929) і Р. Гарофало (1847–1926). У книжці «Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрмознавства» (1876 р.) Ч. Ломброзо робить висновок про те, що злочини не можна виправити, боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення чи довічної ізоляції «вроджених» злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній критиці.